25

Вона перетворила цю слабкість – на його одержимість. Навіть не усвідомлюючи цього. Коли вона торкнулась його, коли її очі потемніли від жаги, а голос зірвався в безмовність, – він втратив орієнтири. Те, що мало бути моментом використання – стало падінням. Його. Він потонув у ній, у її силі, у її зламаній ніжності. І з того моменту вже не знав, де він закінчується, а де починається вона.

Її тіло стало для нього символом поразки. Її голос – командою, якій він хотів підкорятись. Її стогін – музикою ганьби й екстазу. Він більше не був стратегом. Він був полоненим. І що гірше – йому це подобалось.

Відтоді він не був тим самим.

Він не міг більше розрізнити межу між обов’язком і бажанням. Те, що починалось як завдання, наказ, місія – перетворилось на отруту, що проникала в думки, в нічні сни, в саму суть. Імператор не довіряв йому – не так, як інші могли б довіряти. Клеон приніс клятву на крові, спалив своє ім’я, став інструментом. Лезом. Ланцюгом. Імператор не бачив у ньому людину – лише пса, вірного настільки, що його не треба було контролювати.

І Клеон приймав це. Більше століття – без емоцій, без запитань. Він був досконалий. Безвідмовний. Безгрішний. Але зараз – у тиші, яку приносила з собою Анабель, у її погляді, що не потребував пояснень, у її дотику, який не питав дозволу, – щось у ньому тріснуло. Він відчув. Себе. Сумнів. Бажання. Жалість.

Вперше за сто років служби він жалів про клятву.

І саме це було найстрашніше. Бо він не мав права жаліти. Бо раби не мають бажань. Не мають сумнівів. Не мають серця. І він був створений саме таким.

А тепер – давав збій. І розумів це. І не міг зупинитись.

Його тіло зраджувало дисципліну, розум – присягу. Це було не просто думкою. Це було розривом. Розломом. Болем, який нуртував під ребрами, пульсував у скронях, як вибух, що не міг прорватися назовні. Він відчував себе замкненим у власному м’ясі, як у клітці, де крик уже давно охрип, а серце билося тільки для того, щоб пам’ятати, кого він зраджує.

Його груди стискало так, ніби там поселилося щось чорне, важке й живе, що розширювалося з кожним подихом. Жар, що котився по спині, збирався в горлі, де не вистачало слів. Наче в ньому застряг дотик – її дотик – і не давав ані говорити, ані мовчати. Його нутро зраджувало, видавало, вимагало.

Руки хотіли тремтіти. Коліна – зігнутись. Але він змушував себе стояти рівно. Бо інакше він перестане бути тим, ким його створили. А стане тим, кому йому бути заборонено - простою людиною з іменем. Зі спрагою. І з болем. І з любов’ю, якої не мав права відчувати. І яка розривала його зсередини тихо – не криком, а молитвою, яку давно прокляв.

У кожному м’язі пульсувала боротьба. Між тим, ким він є, і тим, ким хоче стати. Між залізом присяги – і чимось живим, нестерпно людським. Він був зброєю. І саме ця зброя тепер скреготала в ньому, мов клинок, який зігнули не в той бік.

Його одержимість не слухалась присяги. Вона проростала в ньому, як тінь, що стирала все інше. І хоча він досі носив перстень з гербом імператора – він ловив себе на думці, що хоче стати чимось іншим. Її мечем. Її болем. Її власністю. Навіть якщо для цього доведеться ступити за ту межу, де закінчується воля імператора. Навіть якщо це – гріх думки, бо сам намір уже злочин. Бо зрадити його – неможливо. Його воля – абсолют. І все ж щось у ньому хотіло більше. Хотіло належати не трону, а їй. І тепер, коли знову йшов до її кабінету, з кожним кроком у ньому боролися дисципліна і бажання. Він знав: це не романтика. Це не любов. Це щось первісне. Щось, що пахне кров'ю й владою. Щось, чому не можна опиратись.

Двері її кабінету були прочинені. Він постукав – формально. І зайшов.

Вона стояла біля вікна. Силует – різкий, мов розчерк пера. Пальці стискали край підвіконня. Її плечі напружені. Вона не озирнулась. Лише сказала тихо:

– Закрий двері.

Він виконав наказ. І в ту ж мить вона обернулась.

Її погляд – червоний. Не гнів. Не спокуса. Спрага.

Клеон не встиг подумати. Тіло рухалось першим. Вона кинулась до нього з тією ж дикістю, яку він пам’ятав, – і цього разу він не бачив у ній людину. Вона здавалася йому істотою з іншого виміру, уособленням древньої сили, богинею, що зійшла з вівтаря, щоб забрати жертву. Її рухи були різкі, але вивірені. У її дотику не було сумніву. Її погляд – не спрага, а одкровення. Він дивився в ці очі й бачив смерть. І порятунок. І прокляття.

Вона впилась у його шию не як коханка – як голод. Як приречення. І в цю мить, між першим болем і першою насолодою, він усвідомив: вона прекрасна. Прекрасна в цій жорстокій втраті контролю. Прекрасна, як божество, якому поклоняються навіть ті, хто прийшов його вбити.

І він дозволив. І впав на коліна не тілом – душею. Віддався – без сумніву, без меж, без права на зворотне.

Стіл уперся в його спину, поки вона здирала з нього плащ. Її руки рвали пряжки з такою люттю, ніби зривали з нього не одяг – а маску, роль, присягу. Зуби дряпали шкіру, залишаючи на ньому вогняні сліди. Її подих обпікав, як дим з жертовного вогнища. Вона виштовхнула його на стіл, як хижа тварина – не для любові, а для ритуалу.

Вона панувала – жадібно, грубо, по-звірячому. Її нігті впивались у його груди, стегна стискали, як капкан, а в голосі – глухі зітхання, що звучали, мов прокляття. Вона кусала його шию, злизувала слід, ніби прагнула вписати в його плоть свій слід. Її язик ковзав по його шкірі, повільно, нещадно, мов позначаючи територію.

Його спина вигиналась у відповідь, губи шукали її шкіру з такою самою жадобою, як і вона. Він вгризався в її плечі, ловив пальцями її стегна, стискав так, наче боявся, що вона розчиниться. Її тіло під ним не просило ніжності – воно вимагало злиття. Контакт – не як кохання, а як акт власності.

І він дозволяв. І відповідав. І губився в ній – повністю, з усією своєю люттю, відчаєм і тремтливою, забороненою потребою бути її.

Усі плани, усі титули, усе, що вони будували – зникло. Лишилась лише вона. Її спрага. Її тіло. Її шепіт – хрипкий, тремтячий, немов вона знову і знову пробачала собі те, що не мала пробачати.