23

Анабель була його викликом. Його спокусою. Його релігією. Вона мучила його, як гріх, від якого не хочеться позбутися. Її тінь лишалась навіть у найяскравіших кімнатах. Він уявляв її подих у темряві, її погляд на своїй шкірі, її пальці на своїй шиї. Це був не просто потяг. Це було божевілля, що текло в його жилах.

Усі інші мали тіла. Вона – мала силу. Суть. Волю. Вогонь. І він, не віруючий у богів, молився на неї вночі. Не перед вівтарем. У собі. У кожному русі. У кожному пориві. Не зізнаючись навіть собі, що вже давно – належить їй. І що вже пізно рятуватись.

Порівняно з нею всі решта здавались тінями. Формами без змісту. Порожніми слідами, які зникнуть, щойно зникне тепло тіла. Анабель залишалась навіть у відсутності. Навіть у тиші. Навіть у відмові. Вона була єдиною, хто не просто пручалась – вона ніколи не зупинялась.

Жодна з них не була нею.

Жодна не мала того дикого вогню. Жодна не кидала йому виклик одним поглядом, не змушувала стискати кулаки від бажання – не доторкнутись, а підкорити, розпізнати, розібрати на голоси. Анабель – була іншою. Не кращою. Не красивішою. Інакшою. Природною, як грім у ясному небі. І він не міг насититись навіть її відсутністю.

У ліжку з іншими жінками його тіло рухалось – механічно, вивірено, як годинник, що відбиває не час, а порожнечу. Але думки ковзали туди, де вона стогнала в його снах. До неї. До тієї миті, яку він пам’ятав з болючою насолодою: темний підвал, запах крові, сирий камінь під колінами. І її. Її тіло, ще невідоме, ще несміливе, але вже вперте, віддане не йому – собі. Її подих, що зривався між страхом і зухвалістю. Її голос, що не благав – дозволяв. Тоді він забрав у неї невинність. І водночас отримав усе. Доступ. Право. Прив’язку.

Це був не просто секс. Це був акт, що змінив реальність. І жодна ніч із тисячі не змогла стерти того.

Він згадував її спину – вигнуту, як тетиву. Її зап’ястя – білі, напружені. Її тишу – в якій було більше музики, ніж у всіх палацових концертах. І коли інші жінки стогнали під ним, він уявляв її. Мовчазну. Вольову. Ту, що не віддається, поки сама не вирішить.

І саме тому йому тепер було мало. Усього. Жінок. Шкіри. Владарювання. Бо після неї все здавалося вторинним. Тіло не насичувалось. Рухи не мали смаку. І лише в пам’яті, де Анабель тремтіла і дивилась йому просто в очі – він знаходив справжнє бажання. І справжнього себе.

Його руки торкались чужої шкіри, але думки давно жили в іншому тілі. Його свідомість – далеко за межами палацу, за межами ліжка, за межами плоті. Бо там, у глибині його нутра, жила вона.

Анабель.

З того моменту, як її вуста торкнулись його крові, щось між ними змінилося. Не зовні. Усередині. Як перемикання. Як пробудження. Він відчув, як у ньому проросло щось нове. Не емоція – зв'язок. Нитка. Смак. Її присутність торкалася його підсвідомості, мов дим, що просочувався в тріщини його думок.

Спершу це був лише шепіт. Потім – ривок. Пульс, що відповідав його власному. Її сни почали заходити в його ніч. Її біль – у його кістки. Її збудження – у його пальці. Її ім’я з’являлося в його вустах, перш ніж він встигав подумати. І він знав: якщо захоче, зможе пройти крізь цей зв’язок. Знайти її. Побачити. Відчути. Зламати захист. Стати гостем у її тиші.

Але він не поспішав.

Ні. Кайус був мисливцем. І він ніколи не кидався на здобич, поки вона не здригалася від власного передчуття. Анабель – не була здобиччю. Вона була дичиною, що не боїться. Вогнем, який сам іде вночі. Жінкою, яка вкусила світ – і посміхнулась.

І він не хотів відштовхнути її. Не зараз. Бо він бачив, як вона зводить шалених на коліна. Він бачив, як її погляд спалює, як її тіло мовчки каже «ні», і це «ні» змушує хотіти ще більше. Йому не потрібно було владарювати над нею – він хотів відчути, як вона сама приходить до нього. Не зі страху. Не зі слабкості. З вибору.

І тому він чекав. Сидів серед шовків, у диму кадила, вдихаючи запахи інших тіл, – але в думках торкався лише її. Він міг бачити її уві сні, як дика кішка, що раптом виглядає з лісу, озирається і зникає. І він усміхався. Відчував у її тиші виклик. Знав, що вона вже відчуває його. Що вона чує його сни, як він – її. 

Бо для нього це була гра. Гра в кішки-мишки. Де миша вже знає, хто за нею йде. Але ще не вирішила – тікати, чи здатися. І саме цей момент невизначеності – найсолодший. Бо як тільки вона обернеться – гра скінчиться. І почнеться щось набагато небезпечніше.

Щось, від чого тремтить саме повітря в його грудях. Бо ця жінка – не тільки зв'язок, не тільки спокуса, не тільки привид його ночей. Вона – відображення того, ким він міг бути. І ким боїться стати. Вона – дзеркало, в якому немає спотворення, тільки істина. Чиста, жорстока, палаюча. І саме тому він боїться заглянути в нього. Не через неї – через себе. Бо коли це станеться, гра закінчиться. А замість кішки й миші залишаться тільки двоє: той, хто бачить – і та, яка не зникає.