17

– Шпигуни на місці, – обережно втрутився Снейк. Він говорив спокійно, стримано, але в його очах палав трепет. Він дивився на імператора, як фанатик на ікону, із захопленням, у якому змішувалися лояльність, трепет і священна покора, що межувала з обожненням. Його худорляве обличчя застигло, мов вирізане зі слонової кістки, а пальці були зчеплені за спиною, ніби боявся зрадити бодай рухом те, що відчував у грудях. В його погляді не було страху – лише захоплення хижаком, який готується до ривка.

– Ми працюємо над тим, щоб здобути текст пророцтва. Але, як імператор розуміє, храм уже не той, що колись. Він закрив себе. І лише декілька жерців мають повний доступ до рукописів. Двох наших уже схопили. Один зник – і, схоже, не просто втік. Його віддали каменям. Живим.

Імператор хмикнув – коротко, глухо, майже зневажливо.

– Жаль, звісно, – сказав він, – що він потрапиви в пастку тим залишкам історії.  За тиждень вони і самі стануть каменями. Так вже влаштована небесна кара. Камені в храмі не вбивають. Вони стирають. Розчиняють тебе зсередини. Спершу твої спогади. Потім думки. Потім – ім’я. І коли ти залишаєшся лише тілом, вони роблять останнє. Вони змушують тебе мовчати. Назавжди. Коли мій дід спробував знищити їх, то майже почав священну війну проти храмовникув. Вони так за них тримаються, ніби за єдине, що у них є. Хоча це правда. Крім божественної кари і них не має нічого. Пацюки. Таргани. Погань. 

Гор Астрійон на хвилину замовчав, щоб узяти вийшовшу з-під контролю силу. 

– Що відомо?

– Лише уривки. Щось про майбутню війну, про очищення. Про обранця, який прийде не з трону, а з бруду. І ще одна фраза, яку я не наважився сказати без вашого дозволу.

– Говори, – різко кинув імператор.

– "Він прийде не як син, а як меч. І кров, яку він проллє, освятить храм заново. Його душа – стара, прадавня, загублена ще в часи першої темряви. Але саме вона стане рятівником нового світу. Бо він несе в собі не тільки зброю, а й спокуту. Бо той, хто був німим у минулому, стане голосом божественної відплати в майбутньому."

Тиша, що повисла після цих слів, була моторошнішою за крик. Імператор довго мовчав, а потім заговорив повільно, майже хрипло:

– Пророцтво зійшло. Я це відчув. Всі пси небес загавкали одночасно. Але вони не кажуть, що саме. І що гірше – про кого саме. Хоча... у них є одне. Те, що вони вкрали після закінчення Священної війни. Священна реліквія – уламок першого каменя, обпалений дотиком Осіріса. Колись він належав нашій династії. Це був знак визнання, дар богів за перемогу. Але після того, як війна вщухла, храм узяв його собі – під приводом «збереження». Вони ховали його століттями під пелюстками своїх мовчазних молитов, а тепер тримають, як ключ, як щит, як язик, що промовляє істину лише обраним. Цей уламок – пам’ятає. Він бачив, як світ розвалюється й народжується знову. І якщо ми доберемось до нього, ми зможемо розшифрувати пророцтво. Ми почуємо те, що вони не хочуть сказати. Бо камінь не підкоряється жерцям. Камінь – старіший за них. І він не мовчить. Як храм.

Герцог Снейк нахилив голову, трохи насмішкувато:

– Храм навчився говорити не з короною, а з кров’ю. І, схоже, він уже обрав, кому шепотіти.

Імператор перевів на нього погляд, довгий і повільний, як тінь від меча перед ударом. Потім промовив:

– Твій син останнім часом говорить доволі цікаві речі. Гучно. Надто гучно. І я починаю задумуватись: чи знає він, у яку прірву дивиться? Бо якщо не знає – вона його зламає. Зсередини. Вона вичавить із нього кров, ім’я, обов’язок. І залишить порожню оболонку. А я не відбудовую те, що не встояло. Якщо він оступиться – я не простягну руку. Я зітру його ім’я з усіх реєстрів, а його тіло – віддам тиші. І ти, Снейку, залишишся герцогом без спадкоємця. Бо прірва не любить двох речей: сумнівів і гордині. А твій син має обидві.

Пауза затяглась.

Снейк завмер. Він не очікував такого. Його обличчя, зазвичай байдужо-невиразне, на мить смикнулось – мов шкіра луснула. Очі затьмарились – не страхом, ні, – роздратуванням. Його син. Його спадкоємець. Він мав стояти поруч із троном, не навпроти нього. Щось холодне, неприємне проковзнуло Снейкові хребтом. Образа. Гнів. І майже – сором.

Та вже за секунду вираз на його обличчі знову став гладким і контрольованим. Його погляд – прямим. І знизу, з-під усіх цих тіней, вигулькнула інша емоція: блаженне задоволення. Імператор не просто попередив. Він довірив. Він визнав. А Снейк чув у цих словах знак: він усе ще потрібен. Він – на відстані подиху від трону. І йому було байдуже, звідки імператор усе знає. Бо найголовніше вже було сказано: у нього ще є шанс усе виправити. Та і на крайній випадок народити ще одного сина теж не є проблемою. 

Ніби прочитавши думки свого вірного пса імператор посміхнувся і продовжив:

– Якщо мій ідіот син стане в один танок з храмом – він загине. Якщо твій стоятиме поруч із ним – він впаде першим. І разом з ним впаде усе, що ти для нього готував. Герцогство. Ім’я. Лінія. Вибір, Снейку, завжди за синами. Але наслідки – за батьками. 

Імператор різко розвернувся. Його рух був настільки стрімким, що плащ розлетівся, наче крила хижого птаха. Але він не зривався, не гарчав – тільки дивився. І в тому погляді жила не просто образа, а щось тонше: крижане, розумне й страшенно втомлене. Це була ненависть, яку витримали час і корона, – не пристрасна, а вивірена до дотику. Там не було іскри. Там палала тліюча впевненість того, хто знає: усі забули, хто він. І кому мають вклонитись.

Образа – не за владу. За те, що світ більше не боїться. А мав би.

І в цій тиші, що впала між ними, ніби останній дзвін, не було жодного слова. Лише напруга – в’язка, як кров у свіжій рані. Снейк мовчав. Імператор мовчав. Але обидва вже знали: слова сказано достатньо.

Тепер залишалось діяти. 

Краплі чогось темного і клекотливого повисли в повітрі. Як прелюдія до бурі. Як знак, що храму залишилось зовсім небагато, щоб визнати: старі боги ще не мертві. Вони просто знову прокидаються.