16

У тронному залі було холодно, хоч вогонь у каміні горів яскраво. Протяги, що гуляли поміж колонами, здавались живими – мов шепотіли щось між собою, але не наважувались звернутись до того, хто стояв біля вікна. Повітря було натягнуте, як струна, і навіть тіням у цьому залі не хотілося рухатись. Кожен тріск полін у каміні звучав як вибух, а звук власного дихання здавався чужим. З високих арок стікали довгі тіні, що розчинялися на підлозі, мов попередження. Колони, масивні й мовчазні, ніби слухали.

У вітражах щось ледь вібрувало, хоч не було вітру. Стіни дихали холодом – не від каменю, а від невисловленого. Склепіння тиснуло згори, створюючи відчуття, ніби саме небо присіло, готове обвалитися. Десь далеко, за стінами, глухо вили церковні дзвони. Вони не били, не кликали – вони попереджали.

Імператор стояв біля вікна, спиною до дверей, спиною до вогню – весь напружений, мов хижак, що вловив запах жертви і готується до ривка – кожен м’яз зведений, як струна перед розривом. Його постава випромінювала владу, що не потребує корони – лише погляду, щоб примусити навколишній світ схилитись. Плечі широкі, шия наче вирізьблена з граніту, а волосся злегка сріблилось, мов пам’ять про ті битви, які він виграв ціною інших. Обличчя – застигла маска самовладання, під якою ховалась лють, що пульсувала кожною жилкою. Він був величний і дикий водночас – як звір, що звик правити у клітці з золотими ґратами, але не забув, як роздирати м’ясо. Його тіло напружене до межі, немов у будь-яку мить він міг розвернутись і рознести каміння цього тронного залу лише силою свого гніву. Його дихання було важким, наче самий повітряний простір чинив йому опір. І з кожним ударом дзвону храму, що линув здалеку, в імператорі закипала дикість. 

Пальці стиснуті за спиною, щелепа зведена. Його очі втупилися у вікно, за яким у тумані хитались темні контури храму. Саме звідти долинали церковні дзвони – повільні, мовчазні, наче вони не кликали, а висміювали. Імператор чув кожен удар, як виклик. І саме це палало в ньому гнівом, який не вміщався під шкірою.

Його погляд не просто дивився – він прожогом розбивав скло, прагнучи дістатись до каменю храмових веж. І в тому звуці дзвонів, у цій тиші, що висіла над залом, було щось ще – легкий, ледь помітний кривавий туман, що клубився над підлогою. Він не мав запаху, не мав форми, але все в тронному залі дрижало від нього, бо це був гнів. Імператор ледве стримував себе. І вся зала це відчувала – на рівні інстинктів, шкірою, кістками.

– Храмовники мовчать, – прошипів він, не озираючись. Голос його був не голосом – це було гарчання, витиснуте з глибини грудей. – Вперше за десятиліття храм не шепоче мені, а вичікує. Як пес, що забув, хто кидав йому кістку. Як рівний. Як той, хто має право.

Він вдарив долонею так, що камінь тріснув, а скло задзвеніло. 

– Я дав їм життя, я годував їх із власної долоні, коли вони вили від страху. А тепер вони ВИЧІКУЮТЬ?! – його голос піднявся до рику, а очі палахкотіли червоним. – Храм! – він сплюнув. – Храм забув, хто тут бог!

– Це небезпечно, – відповів герцог Снейк, що стояв трохи осторонь, з усмішкою, яка не торкалась очей. Він був худорлявий, але високий, з гострими рисами обличчя, мов вирізаними з кістки. Волосся – темне, гладко зачесане назад, очі – холодні, мов кришталь над лезом. Його темний одяг облягав фігуру так, що кожен рух здавався обрахованим, як удар отруєного клинка. Його голос був спокійним, розміреним, але в ньому жила лояльність, відточена роками служби.

– Коли боги перестають вклонятись імператору, значить, вони знайшли собі когось іншого. – Його голос звучав майже меланхолійно, але в очах блиснуло щось схоже на захоплення. Він любив спостерігати за ярістю свого господаря. Як вовк, що визнає альфу, Снейк був не просто вірним – він був одержимий ідеєю слідувати за імператором до кінця. Він не питав, не сумнівався, не вагався. Його віра не потребувала доказів. Його усмішка була тонкою, але в ній читалась готовність – до зради світу, якщо того забажає владика.

Імператор повільно обернувся. Його погляд – сталевий, порожній і небезпечний. У цьому погляді жили війни, держави і сотні знищених родин.

– Вони забули, кому завдячують, що взагалі ще існують. Це моя кров, моя лінія, моє ім’я, викарбуване в історії. Саме моя родина зупинила зовнішніх богів, коли світ розривався. Саме мої предки стояли на межі й не відступили, коли всі інші – включно з храмом – ховалися в молитвах і стінах. Ми билися в болоті, в попелі, в крові – а вони шепотіли свої псалми за закритими дверима. Вони тоді мовчали, як мовчать зараз. Але тоді світ вистояв – бо ми стояли. Не вони. Ми. Боги тоді не зійшли на безглузді прохання й благання. Вони не відгукнулись на дзвін кадила чи хор священиків. Вони з’явилися, коли побачили силу. Побачили кров, що не просила – а вимагала. І саме тоді Осіріс схилився над нашою землею. Саме тоді наш рід отримав благословення. Не за віру – за волю. Не за молитву – за перемогу. Саме тому ця імперія існує. Бо ми її виносили на плечах, покоління за поколінням. Ми – їхні кістки, їхній гнів, їхня спадщина. А тепер, після всього цього, храм знову дозволяє собі мовчати? Вони мають нахабство оцінювати, зважувати, вибирати? – його голос зірвався, перетворився на гарчання. – Де вони були, коли світ валився? Де вони були, коли мої предки кричали не до неба – а в обличчя смерті? Вони сиділи в темних залах і розгойдувалися в молитвах, поки ми клали ворогів штабелями! Я спалю їхнє мовчання, якщо треба. І нехай Осіріс бачить – бо він не слухає шепіт. Він чує крик. І я крикну так, що розколеться небо! А зараз якийсь храмовий таракан вирішив, що має право мовчати переді мною? Що має право вичікувати, обирати, оцінювати?