15

Це не було ніжно. Це не було правильно. Це не було людське. Їхні тіла злилися в рваному, жорсткому ритмі на кам’яній підлозі, під ритмічний звук подиху, що більше нагадував гарчання. Його руки вгризалися в її стегна, її нігті залишали криваві смуги на його спині. Усе відбувалося швидко, грубо, жорстко – не як кохання, а як битва. Кожен поштовх – наче відповідь на біль, на голод, на прокляття, що горіло під ребрами. Її тіло билося об його тіло, як буря об скелю, і він тримав її, мов дика сила, яка не хотіла відпускати.

Їхні уста знаходили одне одного у коротких, обпечених поцілунках. Вона вкусила його за губу – сильно, з люттю, і в той момент захотіла випити його до дна. Кров змішувалась із потом, стогін – із тишею, а світ згортався до однієї точки – шкіри, дотику, спазму. Це була пристрасть без шовку, без театру. Чиста. Гола. Пекуча. Звіряча. І вперше за довгий час вона не почувалась жертвою. Вона була хижаком. І вона насичувалась.

А потім прийшло розуміння. І важкий, тягучий сором. І його очі, в яких більше не було жаги – тільки тиша. Глуха. Обвинувачувальна.

Август простяг руку, хотів торкнутись її щоки, але Анабель відштовхнула його – з ненавистю, з болем, з розпачем, якого не встигла сховати. Вона раптом усвідомила, як глибоко занурилась у спогади – і саме ці спогади, ці тіні, зробили його присутність нестерпною. В його очах вона побачила не чоловіка, а відлуння всього, чого не могла забути. Їй стало боляче – до печіння в грудях, до ридання, що застрягло в горлі. Вона зрозуміла, що Август – це отрута, і вона вже в крові.

– Іди, – прошепотіла. – Поки я не зробила щось, чого ти сам злякаєшся.

Август не сказав нічого. Лише посміхнувся – повільно, з тією самою холодною впевненістю, що завжди передує полюванню. Ще трохи, подумав він. Ще кілька розмов. Один нічний погляд. Один жест. І вона буде моя. Не як жінка. Як переможена. Як здобич, яка нарешті втомилась бігти.

Поки що він готовий прикидатись слухняним. Готовий бути ввічливим, наче залицяльник. Усміхатися м’яко, говорити повільно, бути дотепним – але не надто, галантним – але не нав’язливо. Він будував її довіру, мов пастку, крок за кроком, дотиком за дотиком. І поки вона вагалась – він смакував майбутню мить.

Бо всередині нього кипіло. У нього нетерпляче свербіло бажання – зламати її, розтрощити ту кригу, яка ще тримала її рівновагу. Побачити, як вона падає. Як перестає дихати рівно. Як здається – спершу в голосі, потім у тілі, а потім у всьому.

Він знав, що цей день настане. Бо навіть найміцніша броня колись тріскається – якщо бити точно. І він уже готувався бити.

Анабель залишилась стояти біля вікна, тремтячи. Її губи були червоні – занадто червоні. І вона вже не знала, чи це від спраги, чи від бажання вкусити власний язик, аби хоч так зупинити себе.

Двері ще не встигли зачахнути за Августом, як розчинились знову. На порозі стояв капітан лицарів. Його очі одразу знайшли її, заглибились, як спис у відкриту рану.

– Клеон – тільки прошепотала. Її голос тремтів, і це ім’я було радше молитвою, ніж зверненням.

Клеон зробив крок. Один. І цього вистачило. Він уже бачив: зіниці розширені, постава зламана, подих важкий. Вона знову була під владою спраги. Під владою крові. Він не став питати. Не став говорити. Він кинувся до неї, схопив за плечі, міцно притиснув до себе й поцілував.

Поцілунок був різким, майже жорстоким – як удар, як ланцюг, як зарок. Вона відразу відповіла. Вона горіла в його руках, а він думав тільки про одне: вона його. Зараз. Тут. І поки ніхто інший не торкнувся її – тільки він знає, яке на смак її тіло. І цього поки що досить. Поки що.

Вона видихала йому просто в губи, як перед останнім ковтком води в пустелі. Її очі палали червоним, а його руки вже ковзали по її талії, зминаючи тканину сукні, мов рвали останній бар'єр. Вона більше не стримувалась. Вона тягнула його до столу, де ще залишався запах Августа – і саме тому вона хотіла витерти його з пам’яті шкірою Клеона.

Він підняв її різко, поклав на стіл, притис, мов заклинав. Його руки вже не стримувалися – вони рвали тканину, ковзали гарячими долонями по кожному вигину її тіла. Він цілував її жадібно, несамовито, вгризаючись у шию, груди, живіт, немов намагався ввібрати її шкіру в себе. Його подих палив, язик залишав вогняні доріжки, а зуби залишали сліди, які ще довго нагадуватимуть про нього. Вона стогнала, вгинаючись під кожним його укусом, кожним поривом – ці звуки були безсоромні, дикі, рвані.

Він вгризався в її груди, жорстко й ритмічно, змушуючи її кричати від задоволення, змішаного з болем. Її спина билась об стіл, пальці здирали його плечі, а ноги стискали його стегна, мов пастка. Вона хотіла його так, як не хотіла нікого. І він знав це. Він чув її ім’я, вирване з грудей, як вирок, і кожен поштовх був, наче удар у двері її контролю. Він бив її ритмом, як зброєю, глибоко, безжально, поки вона не втратила себе.

Кожен його рух був актом володіння. Він торкався її так, ніби мав право. І в ту мить – мав. Її тіло стікало потом, горіло під ним, а розум уже давно зник. Вона була лише голосом, дотиком, стогоном. Кожен його ривок був гучнішим за попередній, швидшим, важчим, допоки вона не вигнулася дугою, вигукуючи його ім’я, стискаючи його так, наче не хотіла відпустити ніколи.

Кожна хвиля руху, кожен поцілунок, кожна подряпина була війною за неї. І він вигравав.

На столі брязнули книги, щось упало – вона сміялась крізь сльози, а він цілував ці сльози, бо не міг зупинитись. Вона стогнала його ім’я, а він думав тільки одне: якщо вона проклята – то йому не страшно бути проклятим разом із нею.

Але саме в ту мить, коли її тіло ще здригалось під ним, уперше за довгий час його думка вирвалась за межі плоті. Імператор. Присяга. Обіцянка, яку він дав ще до того, як зустрів Анабель. І раптом усе, що було правильним, стало примарним. Вперше він задумався, чи вірність комусь вищому справді варта того, щоб відмовитися від неї. І з цим питанням він залишився наодинці – під звуки її подиху, що поволі затихав під його грудьми.