14

Август з’явився, як завжди, без попередження – тихо, мов запах нічних квітів, які розпускаються тільки для отруйних комах. Його присутність завжди відчувалась шкірою ще до того, як очі встигали побачити. Високий, надто гарний, занадто самовпевнений – мов ідеальна фігура з античного фреско, вирізьблена не з мармуру, а з самолюбства.

На ньому був темний плащ, що спадав з плечей м’якими хвилями, як тінь, яка навчилась ходити за господарем. Матерія не шелестіла – вона шепотіла, ледве чутно, мов застереження для тих, хто знає, що небезпека рідко крокує з фанфарами. Пальці – довгі, вкрай доглянуті – ковзали по дверній рамі, як по тілі здобичі. Його рухи були спокійні, майже ліниві, але в них читалося полювання, притуплене хижаком тільки для забави. В очах – ледь помітне роздратування: не тому, що йому відмовлять, а тому, що він узагалі має переконувати.

Він не прийшов поговорити. Він прийшов, щоб зламати її – повільно, ніжно, з усмішкою. Як ламають стару порцеляну: з любов’ю, але навмисне. І йому подобалось, що вона чинить опір. Ще більше – що вона слабшає.

Анабель сиділа біля вікна. Очі, колись тверді, тепер віддзеркалювали втому, про яку вона сама боялась думати. Її шкіра стала блідішою, ніби кров повільно тікала з неї. Вона відчула його ще до того, як він заговорив – як відчувають дим перед тим, як з’являється вогонь.

– Ти така ж неприступна, як і завжди, – промовив Август, наближаючись. Його голос був оксамитом, натягнутим на лезо. – І все ж я бачу – десь у глибині щось ворушиться. Не назву що. Не визнання. Просто тінь думки. І вона – про мене. Мені не треба знати, чому. Я лише знаю, що твоя стійкість – це лише красива оболонка. А я майстер знімати оболонки. Повільно. Зі смаком.

– Не тіш себе, – відрізала Анабель. Її голос тримався, але щось у ньому тремтіло. – Між нами нічого не було. І не буде. Я не твоя, Августе. Ніколи не була.

– Помилки не залишають слідів під шкірою, – прошипів Август, нахиляючись ближче, аж так, що її подих зачепив запах його слів. – Але ж ти не помилилась, правда? Ти – жінка, яка розуміє, що робить. Ти не піддалась – і саме тому я повертаюсь. Знову і знову. Бо найсмачніша здобич – та, що б’ється до останнього. І ти вже не граєш у цю гру. Ти – сама гра. А я – той, хто завжди виграє. Ти ще не впала. Але я чую, як тріщить твоя броня. Кожен твій подих – зрадник. І я чекатиму, поки ти не проковтнеш себе.

Анабель відвернулась. Вона знала, що має вигнати його негайно. Викинути. Видерти з кімнати – з тіла – з думок. Але тіло... тіло зраджувало. Її власна кров, змішана з кров’ю принца, кликала до нього, хоч розум волав: «Геть!».

І тоді прийшло питання, неочікуване, болюче, принизливе: чому вона терпить? Чому дозволяє йому отруювати повітря довкола себе, торкатись її словами, поглядом, нахабністю? Вона ж могла б зупинити все в одну мить. Але не зупиняла. І не знала – не хотіла знати – чому.

Можливо, тому, що він був... надто схожий. Не голосом, не манерами – обличчям. Очима. Лінією щелепи. У ньому було щось до болю знайоме, щось, що нагадувало її чоловіка – того, якого вона втратила, якого кохала. Але нутро в Августа було інше. Чужорідне. Гниле. І все ж вона дозволяла цій гнилі існувати поруч. Розкладатись поряд із нею. Бо не могла розрізнити – що саме тримає її ближче: жага чи тінь пам’яті.

Вона проклинала себе. За слабкість. За неуважність. За те, що віддала краплю своєї крові служниці – знаючи, що та стане принадою. І за те, що необачно наблизилась до краю. Що підпустила до себе хижака, дозволила йому торкатись її простору, думок, присутності. Не тілом – кров'ю. Не його, а іншого. Кайуса. І саме ця кров тепер роздирала її зсередини, змішуючи пристрасть із болем, бажання – з голодом, який вона не могла вгамувати. Навіть якщо тоді це був єдиний вихід...

І тепер спрага не відпускала. Вона не могла насититись. Після того випадку – коли вона втратила контроль, коли її застали, схилившись над пораненим воїном – вона вже не була собою. Особливо після того, як пораненим виявився капітан лицарів.

Вона боролася. Місяцями. Відтоді як приїхала на власні території, намагалася тримати себе в руках. Глибоко дихала. Молилася, хоч не вірила. Кусала внутрішню сторону щоки, коли спрага душила зсередини. І цілих пів року їй вдавалося. Поки до її кабінету не зайшов капітан лицарів.

Вона не згадала, що він хотів. Її тіло вже діяло – без слів, без розуму. Вона накинулась на нього і вчепилася зубами в його руку. Не для вбивства – для виживання. І він… не опирався. Не тому, що не міг – а тому, що знав. Знав, чия в ній тече кров. Знав, що це не просто спрага. Це – злам. І він став її жертвою добровільно.

А потім – тіло в тілó. Її губи ще були в крові, коли він схопив її за талію й повалив на підлогу, наче прагнув урятувати її через близькість. І в цьому акті, в цій битві між жагою й болем, вона вперше за довгий час перестала триматись. Вона віддалась без слова – не як жінка, а як тінь, яка нарешті втомилась.

І саме тоді, коли вона горнулась до нього, коли її обійми ставали схожими на кайдани, в ньому щось стислося. Він згадав: вона належить іншому. Обіцяна. Імператорським розчерком. Вона цього не знала. Але він – знав. І в цій миті, спітнілий, подряпаний, вкушений, він вперше відчув те, чого не дозволяв собі ніколи: ревність. Хоча мав би лише стримати її.