13

– Нічого не знала?.. – Кайус підвів очі – і вся кімната, здавалося, захиталася від тієї ненависті, що в ньому спалахнула. Вогонь не кричав – він палав тихо, але смертельно. – Вона була імператрицею, Халеде. Не сліпою дівчинкою з казки, а жінкою з усіма важелями в руках. Вона мала знати. Вона зобов’язана була знати. Кожна тріщина в стінах цього палацу, кожен голос у темряві, кожен крик із підвалів – усе це було її відповідальністю. Ти кажеш – невинна? Та її невинність смердить більше, ніж мій труп, коли мене викинули б на смітник. Вона не шукала – бо їй було зручно не знати. Її тиша була її вибором. І ця тиша вбивала мене день за днем. Вона не вчинила нічого. І це – найгірше. Бо краще вже кат з ножем, ніж мати з закритими очима. Не прикрашай її мовчання благородством. Це не святий хрест – це брудна змова в шовкових шатах.

– Вона була... зламана. Вона не знала, що з тобою!

– А я знав, що зі мною, – перебив Кайус. Голос – тихий, майже шепіт, але в ньому булькотіла така злість, що здавалося – повітря навколо почорніло. – Я знав, що кожен день – це як прокидатись у пеклі, не знаючи, скільки ще разів тебе зґвалтують – тілом, душею, поглядом. Я знав, як пахне власна шкіра, коли її обпалюють розжареним залізом. Знав, як слина змішується з кров'ю, коли рот повний бруду і не можеш закричати – бо язик розпух настільки, що ти ковтаєш себе. Я знав, що є стіни, на яких залишалась моя кров, і що її витирали ганчіркою з байдужістю, як пил. І люди – ці істоти в уніформі – сміялись, коли я просив померти. Не благав, не кричав. Просив. Тихо. Як моляться ті, хто вже не вірить у богів.

– Але вона...

– Вона жила, – відрізав Кайус. – Вона спала на подушках, поки я спав на бетоні, вкритому власною блювотою. Вона носила корони, поки з мене зривали шкіру. І ти прийшов мене повчати моралі? – він підвівся з крісла. – Ти, що все життя провів у золотій клітці, де найгірший біль – це несвіжий виноград на сніданок?

– Я не винен, що ти... – голос Халеда був тремтливим, у ньому ще лишалась віра, як порох на дні келиха після бенкету – і така ж гірка.

– Ти винен... Ха-Ха-Ха! Не сміши мене! Ти винен, що досі бачиш у ній святу, хоч на її руках – не обручка, а патьоки з моєї крові. Ти винен, що все ще говориш про любов, наче це ліки, а не гидота, яку мені вливали у вуха, поки ламали ребра. Ти, зі своїм м'яким голосом і чистими руками, не маєш права навіть вимовляти моє ім’я. Ви всі – співучасники. Ви плакали над легендами, які самі вигадали, щоб не бачити мого обличчя. Ви молилися за спасіння того, кого вже поховали, бо вам так було зручніше – мертвий син, якому не треба дивитись в очі. Ви втратили дитину в казці. Я – загнивав у реальності. Я – не той хлопчик, якого вона втратила. Я той, кого вона принесла в жертву. Я той, чиє існування вона стерла, щоб зберегти свій титул, свій шлейф, свою ілюзію. Коли вона закрила очі – світ роздер мене навпіл. І знаєш що? Вона навіть не моргнула.

– Ти жорстокий.

– Я? – Кайус нахилив голову, і в куточках губ з'явилась кривава посмішка, схожа на поріз. – Я – не жорстокий. Я – віддзеркалення. Ваша родина – це храм, збудований на брехні, в якому мене принесли в жертву ще до того, як я навчився говорити. Я – ваша сповідь, яку ви не хотіли почути. Ваша правда, що пахне гноєм і залізом. Я – результат вашої любові? Ні. Я її відсутність, її зогнилий фантом, її наслідок. Якщо ваша любов – це те, що залишилось у мені, то краще було б народити чудовисько. Принаймні воно б не просило дозволу, щоб ненавидіти.

Халед стояв кілька секунд. У його очах спалахували вогні: лють, яку він не міг виплеснути; жаль, який задушив ще в зародку; провина, що гризла зсередини, мов іржа золоту маску. Він хотів крикнути, кинутись, обійняти, проклясти – все водночас. Його губи ворушились, шукаючи хоч слово, хоч звук, який міг би зменшити відстань між ними. Але кожна спроба зникала у горлі, як крик у воді. Навіть тінь співчуття не витримувала цієї тиші. Він більше не знав, ким є. І що страшніше – не знав, ким тепер став його брат.

– Ти – не брат. Ти – прокляття, – прошепотів він.

– І я його приймаю з честю, – відповів Кайус. – Бо хоча б не живу в брехні.

Халед розвернувся й вийшов, рвучко, мов поранений звір. У повітрі ще довго стояла гірка тиша. Глуха. Незворотна.

Кайус кинув йому на прощання:

– Ти – ніжна квіточка. Парниковий принц. У тебе м’які руки й шовкова шкіра, що ніколи не знала рубця. Ти не народжений для болю – ти створений для сцени. Гарна оболонка, що плаче від подряпини. А я став болем. Я ним дихаю. Він точив мене день за днем, вирощував зсередини, як хворобу, поки не залишилось нічого, крім отрути. Я – не просто вижив. Я став тією кислотою, яка роз’їдає легенди про вас. І якщо ти ще раз увірвешся до мого кабінету з мораллю на вустах – я вирву тебе з корінням і залишу в склянці, як гербарій. Щоб кожен міг бачити, що буває з тими, хто плутає милосердя з владою.

Халед нічого не сказав. Він розвернувся й вийшов, залишаючи за собою хвилю гіркоти, як після запаху диму у спаленій каплиці.

За ним у спину розкотився сміх. Гучний, зухвалий, наче з глибини зруйнованого храму. Кайус сміявся – не весело, не тріумфально, а так, як сміються ті, хто давно вже з’їхав із глузду від болю. Сміх, що стискав серце і змушував легені затримувати подих. Сміх, який залишав після себе тремтіння в повітрі, мов після землетрусу.

А коли луна вщухла, Кайус підійшов до єдиного вікна. Відсунув важку штору, вдихнув нічне повітря... і лише стіни стали свідками того, як по його обличчю, що досі було кам’яним, повільно стікали сльози. Без ридань. Без звуку. Просто сльози того, хто вижив там, де ніхто не мав.