12

Кабінет був темним, прохолодним. Стіни з важкого чорного дерева, полірованого так давно, що воно здавалося вугільним, вкривалися тріщинами, мов рубці на тілі в'язня. Уздовж стін стояли старі книжкові шафи – мов мовчазні свідки давніх злочинів – а між ними висіли картини у темних рамах: нічні пейзажі, портрети незнайомців з поглядами, які судили.  Вікна були закриті важкими шторами кольору запеченої крові. Вони не просто не пропускали світло – вони душили його. У кутку повільно тліла лампа, її полум’я ледь ворушилось, кидаючи тіні, схожі на привидів. Повітря стояло важке й нерухоме, мов за мить до страти. 

На столі – нічого зайвого. Лише стара книга з розпатланими сторінками, сталеве перо і уламок скла, який Кайус залишив, мов нагадування, що навіть у красі є лезо.

Двері прочинились, і в них ступила імператриця. Колись її поява змушувала тамувати подих навіть у найзавзятіших генералів. Але зараз – це була тінь. Просто тінь. Її хода здавалася невпевненою, плечі опущеними, мов під вагою власної провини. Обличчя – бліде, мов із мармуру, з темними колами під очима, які не змогла приховати навіть тонка вуаль. Волосся було зібране в тугий вузол, але кілька пасем випадали – безладно, як усе, що ще трималося в її житті.

На ній була темна сукня з важкого оксамиту, без прикрас, без вишивки – лише глибокий виріз на грудях, ніби натяк на рану, що не загоїлась. У руках не було символів влади. Лише тонка рукавичка, зім’ята в пальцях, мов на згадку про щось втрачене. Її аромат – колись розкішна суміш півоній і ладану – тепер ледь вловимий, змішаний із запахом попелу. Вона зупинилась посеред кімнати, мов привид.

– Я знала, що ти не хочеш мене бачити. Але я все одно прийшла, – її голос зривався, як стара тканина під натиском вітру. – Я приходжу вже рік. Щодня. Щотижня. І кожного разу – ця кам’яна тиша. Я ж не хотіла цього, – її губи здригнулись. – Я ж не знала! Вони казали, що тебе немає! Що ти мертвий, що тебе ніколи не існувало! Я вірю, я винна. Але чому всі мовчали?! Імператор, твій батько, теж не знав, а кара лише мені? Це нечесно! Чим він кращий за мене?!  Я втратила все. Все, чим була. Мене не лишилось. Я більше не імператриця. Я просто жінка, яка втратила сина. Ти хоча б скажи, – її голос майже зірвався на крик, задихаючись, як прибитий птах, – що мені робити, щоб повернути його. Щоб хоч щось залишилось. Хоч тінь.

Кайус не відповів. Він сидів за столом, не дивлячись на неї. Його пальці ковзали по рубленому краю книги – без емоцій, майже механічно.

– Ти хоча б скажи, – прошепотіла вона, – що мені робити, щоб ти хоча б поглянув на мене. Хоча б раз. Хоча б на мить.

Тиша. Порожнеча. Камінь замість серця.

Вона ще трохи постояла. Очі – вологі, але сльози так і не впали. Вона хотіла щось сказати, ще одне речення, ще один шанс – але губи не слухались. Пальці стискали рукавичку, ніби це була остання нитка, що тримала її на поверхні. Потім повільно обернулась, і пішла. Її кроки не лунали – здавалося, що вона не йде, а розчиняється. Шлейф сукні ковзав за нею, мов хмара попелу. Імператриця більше не нагадувала володарку – лише порожню оболонку. Жінку, яку вже ніхто не чує. Навіть син.

У дверях одразу ж з’явився Халед. На відміну від імператриці, він не питав дозволу. Він ввалився в кабінет, наче вибух – швидко, різко, з очима, що палали гнівом і розчаруванням водночас. Плащ за ним ще розвивався у повітрі, коли він вже ступив уперед, стиснувши кулаки так, що кісточки побіліли. Його обличчя палахкотіло від емоцій, немов він щойно повернувся з поля битви, хоча бій точився не в тілі, а в серці. Гнів був сирим, нетренованим, як у тих, хто ще не розуміє, що за кожне слово тут платять кров'ю.

– Ти не маєш права так із нею! – голос Халеда зривався, не від гніву, а від безсилля, з болем, який сам не розумів до кінця. – Вона мати. Вона носила тебе під серцем. Вона навіть не знала, що нас було двоє. Їй сказали тільки про одного. Її тримали в незнанні, як в облозі, відрізали від правди, поки ти гнив у темряві. Вона не знала, що тебе вирвали з неї. Її обманули, зманіпулювали. Вона не бачила тебе – бо їй не дали побачити. Вона... вона прокидалась ночами, відчуваючт, що щось втратила, але не розуміючи, що саме...

Він зробив крок уперед, наче хотів щось довести, вбити словами – не переконати, а вдарити.

– Ти думаєш, вона жила в раю, поки тебе катували? Вона гнила в іншому полоні – палацовому, шовковому, золотому. Вона була в пастці, Кайус. І її теж зрадили. Всі зрадили. Вона нічого не знала!