11

– Як зручно, що всі зібрались. Справжній вернісаж ідіотизму, – хмикнув Снейк, поглянувши крізь проріз на натовп. – Глянь: графиня Сольє намагається звабити юного скульптора, що ліпить лише геніталії. Імперія вже не на краю – вона зробила крок у безодню й викручує пірует.

– Принаймні вона гине красиво, – Астеріон підняв бокал. – Але я прийшов не за естетикою. Я прийшов за стабільністю.

– Слова нудної людини.

– Слова чоловіка, якому не подобається, коли його рід усувають від влади через "пророцтво" якогось сільського шамана.

– Імператор серйозно? – Снейк підвів брову. – Вибрати спадкоємцем знайду? Це жарт чи експеримент на виживання здорового глузду? Та він же виріс у гноїщі з пацюками, жер хліб, яким витирали стіл, і спав на підлозі поряд із мерцями. Так, ми всі вже чули – його кров імператорська. О, боги милосердні, він син! Але ми не церковники, щоб вклонятись перед генами. Ми – хижаки, а не доглядальниці з притулку. Хто бачив його до цієї великої «знахідки»? Де він тинявся, коли ми гнили на балах, де продавалась влада й смерть? В яких підземеллях цей майбутній монарх вчився виживати – з криками, щурами і щелепами, що клацали не гірше за придворні? Кажуть, його знайшли в смердючому притулку, де стіни були просякнуті потом, страхом і гнилизною. Його перші союзники – воші, його перші вчителі – старі повії й солдати-дезертири. А тепер він – «обранець». Герой народу. Ідіот з харизмою, що дивиться на трон, як на миску з юшкою. Я краще дам керувати імперією хворому на сказ грифонові, ніж цьому сопляку з провінційного лайна. Бо що далі? Поставимо на чолі Сенату бродячого пса, якщо він вміє посміхатись? Це не імперія. Це шапіто. І якщо ми це допустимо – ми не просто втратимо владу. Ми втратимо лице. А в нашій грі лице – це єдине, що відрізається востаннє.

– Але з харизмою. І підтримкою народу. Це, як виявилось, має ціну. І в ній ми – не фаворити.

– Ми можемо це змінити, – сказав Снейк. – Але я в цю гру не вступаю без ставок.

– Говори.

– Маркіза Рейвін. Вся. Її землі, титул, її... специфічна чарівність. Я хочу цю жінку не як прикрасу – а як трофей, як символ того, що навіть найдикіших можна зламати, якщо натиснути в потрібну точку. Вона – як яструб, якого кидають у клітку зі шовку. Я змушу її співати, поки вона не проковтне власний язик.

Астеріон хмикнув, ніби ковтнув щось різке й пекуче.

– Вона дикіша, ніж твої звички. Вона носить клинок у спідниці й отруту в манікюрі.

– Тим цікавіше, – прошепотів Снейк. – Увесь цей блискучий світ набрид. А вона – як вибух у кришталевій залі. Я хочу бачити, як усе летить до біса. Але під моїм контролем.

Астеріон подумав. Потім зробив ковток.

– Гаразд. Але коли вона вистрелить тобі в спину – я вдам, що здивований.

– Не треба. Я навіть залишу їй патрони.

Раптом ширма трохи хитнулась – хтось пройшов повз. Снейк на мить замовк і кинув погляд у сторону виставленого полотна: розіп’ятий янгол, що усміхається.

– Ми зробимо старого принца – нашим новим кронпринцем. Не тому, що він кращий чи простять мене боги подобається, а тому, що він – передбачуваний, зручний, як загнаний звір на ланцюгу. Якщо імператор заперечуватиме – ми нагадаємо йому, що трон не витримує нестабільності. А народ – не витримує порожнечі. Бо коли трон порожній, туди залазять ті, кого навіть повії в тавернах не пустили б на своє ліжко. Порожнеча породжує монстрів, а в нашій справі монстри мають бути дресировані – з нашими клеймами на лобі, з нашими вуздечками на шиї. Ми не боїмося чудовиськ. Ми їх вирощуємо, годуємо, привчаємо гавкати на команду. Халед – не герой. Це лялька, що не протестує, коли її носять за ниточки. Саме те, що треба імперії. Саме те, що треба нам.

– А якщо народ захоче знайду?

– То ми зробимо так, щоб він зник. Раптово. Болісно. І безслідно. Його смерть буде витвором мистецтва – кривавим полотном, на якому ми напишемо новий порядок. Можливо, його тіло знайдуть у канаві зі зітнутим язиком – символом того, що мовчання дешевше за балачки. А, може, й ні – може, він просто зникне, розчиниться, як фарба у кислоті. Головне – щоб страх залишився. Бо страх – це валюта, яку ще поважають навіть найзатятіші ідеалісти.

Снейк вийшов першим. Його кроки були легкі, ніби він ішов не з місця змови, а з крамниці зефіру. За ним – Астеріон, наче тінь із запізненням.

Та цього разу за тінню йшла ще одна – непомітна, позбавлена форми, але точна у своїй меті. Бо за ширмою, у відблисках полотен і на стиках шовкових занавісів, стояв один із них. Не гість, не аристократ, не поціновувач мистецтва. Агент. Шпигун. Тінь. Людина з організації, що звалася тільки шепотом – Око Горуса. Про них не знали ні радники, ні командувачі, ні самі спадкоємці. Імператор ніколи не вимовляв цієї назви вголос, навіть у молитві. Це була його остання тінь, останнє лезо, остання правда. Вони не мали імен, лише символ – закрите око, вирізьблене на персні та випалене за лівим вухом. Казали, вони служили не імператору, а самому порядку, якого боялись навіть боги. У кожного спадкоємця був свій наглядач, тінь із золотою печаткою обраного герцогства, що знала, коли той спить, з ким спить – і чи не пора йому більше не прокидатись.

В імперії існувала давня традиція: до кожного з потенційних спадкоємців приставляли по тіньовому спостерігачеві. Не для охорони. Для оцінки. Для запису. Для усунення, якщо треба.

Те, що щойно обговорювали Снейк і Астеріон, не залишилось між стінами галереї. Воно вже було занотоване, передане, проаналізоване. Імператор, мовчазний і знеможений, але ще здатний стискати кулак, уже знав.

І доки юні герцоги тішилися ілюзією своєї влади, доки їхнє зло хлюпало з бокалів разом із вином – їх уже оточувала клітка. Безбарвна. Беззвучна. Безжальна.

Назовні все ще грала музика. Гості галереї сміялись, сперечались, фліртували, дивились на картини й не помічали, що за їхніми спинами перемальовується вся політична карта імперії.