10

Галерея «Аглая» вирізнялася своєю химерною красою ще з часів епохи великого Відродження імперії. В народі подейкували, що її побудували не просто на руїнах, а на вівтарі, де приносили жертви забутим богам. Деякі експонати, за легендою, нібито шепочуть ночами тим, хто затримався після заходу сонця. Іноді, казали, в одному з дзеркал можна побачити не себе, а когось іншого – того, ким ти міг би стати, якби зрадив себе. Це було не місце, а пастка зі світла, де тіні завжди довші, ніж повинні бути. Її звели на спогадах древнього храму, використовуючи рідкісний білий туф, привезений з південних колоній. Куполи відливали золотом, а коридори звивалися, немов лабіринт – так, що навіть досвідчені вартові інколи губили орієнтир. Деякі зали були спеціально створені для того, щоб заплутати – з викривленою акустикою, ефектом луни й тонким запахом ладану, який просочився в камінь за віки. Підлога місцями скрипіла, ніби попереджала: "Обачніше, тут змінюють долі". Її називали прикрасою столиці – перлиною архітектури й символом вічного прагнення до краси. Але вона була не просто місцем для споглядання мистецтва. Вона була театром. Полем битви. Базаром, замаскованим під храм. У величних залах із візерунчастими склепіннями, де світло ковзало по мармурових підлогах, лунала тиха музика – щось струнне, манірне, як самі відвідувачі. У повітрі змішувалися запахи: фарба, олія, розчинник, старі рами й нове его.

Аристократія столиці зібралася тут, як на полювання. Але це було полювання не на звіра, а на вразливість, на владу, на символічну перемогу одне над одним.

Одні шукали собі підопічного серед юних талантів – хтось мріяв про вдячного генія, хтось про сексуального фаворита. Очі оцінювали, як на м’ясній біржі, усмішки важилися, як золоті монети. А самі молоді художники, ніби відчуваючи цей торг, не просто старалися бути помітними – вони здирали з себе останнє.

Дехто приходив без спідньої білизни, бо так швидше потрапити в кабінет «для приватного перегляду». Інші влаштовували сценки – секс під сходами, благання в сльозах біля рами, навмисне знепритомніння біля потрібної персони.

Вони продавали не мистецтво, а м’якоть – душу, тіло, надії, що зазвичай залишають для молитви. Ті, що вагалися – ламалися швидко. Їм натякали, що в цій залі виживе не найкращий, а найзручніший.

Врешті, серед барв і багатства, вони були мов юшкою для аристократичного обіду – гарно сервіровані, але давно зварені на повільному вогні чужих забаганок. Хтось стояв півдня біля власного полотна, не зводячи погляду з потенційного мецената. Інші вдавались до відвертого флірту, чи навіть інтиму – лиш би залишити після себе враження. Дехто продавав не лише мистецтво, а й себе. Бо в цьому натовпі перемагав не той, хто мав талант – а той, хто знав ціну чужим бажанням і готовий був заплатити власною гідністю.

Інші боролися за право володіти шедевром — відкрито, з пристрастю, немов спадкоємці, що роздирають один одного за останню коштовність померлого короля. Локті, слова, погляди – усе було зброєю.

Треті грали роль освічених – кивали головами, щось бурмотіли про «емоційний мазок» чи «відсилку до раннього Кессона», водночас судячи інших за акцентом, вбранням, навіть манерою пити шампанське.

Це був карнавал зверхності, бал підроблених масок, де лицемірство не просто дозволялось – воно очікувалось. Кожен кивок був інструментом маніпуляції, кожен комплімент – зброєю психологічного приниження. Аристократи спілкувались між собою, мов дипломати на війні, кидаючи один одному усмішки, схожі на шати для страти. Тут не було місця для щирості – щирість сприймалась як слабкість, а слабкість тут роздирали без жалю, як старе полотно на реставрації. Кожен присутній грав у цю виставу, ніби від неї залежала його шкура – бо так і було.

А ще були ті, що не належали нікому – шахраї, контрабандисти, політичні агенти, замасковані під поціновувачів мистецтва. Їх називали просто: тіньовики. Вони не купували полотна – вони купували людей. Їхніми замовленнями були не краєвиди й портрети, а смерті, підпали, викрадення й шантаж. Вони ковзали між залами, як дим – без облич, без слідів. Вони могли зникнути так само раптово, як з’явитись, але після них залишалась тиша, що змушувала дивитись через плече. Кажуть, дехто з митців продавав їм картини в обмін на усунення конкурента. Інші ж – зникали після таємної розмови в одному з бічних коридорів. У цьому середовищі навіть мистецтво могло стати знаряддям убивства. І тіньовики знали, як це зробити красиво.

У центрі галереї, де зазвичай виставляли роботи із сумнівною мораллю, стояла ширма з золотого шовку – офіційно: «тимчасове прикриття для інсталяції». Неофіційно – місце зустрічі тих, хто вирішував долю імперії.

За ширмою, під старовинним портретом з колекції "забороненого реалізму", сидів герцог Снейк. Високий, худий, із рисами обличчя, витесаними, наче з мармуру, та очима, схожими на застиглі калюжі отрути. Його волосся було зібране назад, а шкіра мала той блідий відтінок, що притаманний людям, які звикли діяти вночі. У руках – бокал червоного вина, на пальці – перстень із гравіюванням змії, що ковтає власний хвіст.

Навпроти – лорд Астеріон, молодший брат імператриці. Смуглий, з різким підборіддям і вічно насмішкуватим поглядом. На шиї – підвіска у формі перевернутого сонця, що блимала, коли він рухався. Бездоганний у своїй недбалості: сорочка розстебнута, волосся розтріпане, очі – блискучі від чогось більшого, ніж просто бурбон.