9

І з кожною деталлю весільної процедури, яку вона збудовано описувала, йому хотілось лише одного – втекти. Але не лише від банкету чи тканин. Він думав про шлюбну ніч. Про тіло, яке доведеться торкнутись. Про ложе, яке доведеться ділити. Її запах – солодкий, приторний, як загуслий сироп. Її дотик – нетерпляче ніжний, мов щеня, що проситься на руки. Він уявляв, як вона нахиляється до нього – з усмішкою, з блиском в очах. Як її пальці шукають його, як губи шепочуть слова, які вона, певно, вивчила напам’ять. І кожен цей образ змушував його шкіру стискатись, мов від холоду.

Відраза лоскотала горло. І не тому, що вона була потворною. Вона була гарною – такою, як треба. Просто не тією. Не тією, яка колола. Не тією, яка могла розбити. Не Анабель.

І тоді він побачив інший образ. Інше ложе. Інші очі. Анабель – з розпатланим волоссям, важким диханням, яке пахне тінями, потом і полином, – запахом битви і збудження. Її тіло – загартоване, щільне, пружне, мов зібране з вогню й каменю. Воно не просило ніжності – воно вимагало сили.

Вона не просила. Не кликала. Дивилась – повільно, хижо, з викликом. Її очі не благали – вони брали. І він у цій уяві не був герцогом. Він був звіром. Її звіром. Впивався в її уста, не з любов’ю – з жадобою. Його пальці ковзали по її спині, ковзали вниз, лишаючи сліди волі. Її тіло вигиналося не тікаючи, а відповідаючи. Шкіра до шкіри. Зуби до горла. Її голос – хрипкий, із надтріснутим звуком, що не був стогоном, не був зойком – це було гарчання, напружене, диковане задоволенням.

Вона притискала його до себе стегнами, притискала ногами, мов хотіла втягнути його в себе повністю, до останнього подиху. Її нігті залишали сліди, як пам’ять. Її рухи – не танець, а дуель. Вона не дозволяла володіти нею. Вона дозволяла злитись. Як ріка, що втягує у вир – не щоб втопити, а щоб забрати в тебе страх.

І тільки тоді – тоді він був би живий. Тоді він міг би кричати, не стримуючи голосу в горлі, не приглушуючи його манерами й титулами. Не мовчати в тиші, яку вимагає шляхетність, а зірвати з себе все: обов’язки, стриманість, ім’я. Він міг би кричати її ім’я, з жадобою, з болем, з тим первісним вогнем, що живе десь під ребрами і зазвичай заборонений. І не соромитися цього. Бо це був би не гріх – це було б життя. Справжнє, голе, тремтяче. Вперше – без огиди до себе.

Він моргнув, повернувшись до реальності, де перед ним сиділа інша жінка – мила, лагідна, закохана. І зовсім не та, кого хотіло його тіло. І зовсім не та, кого бажала його ненависть.

Раптовий звук розбитого скла прорізав цю штучну тишу, мов ніж – келих з його руки зісковзнув і впав додолу, розлетівшись на дрібні крихти, що затріщали під каблуками. Баронеса здригнулась, підскочила – очі великі, налякані, ніби в неї з-під ніг вибили землю.

– Ви поранились?! – в її голосі звучала щира тривога, майже паніка.

Він повільно подивився на уламки, ніби лише зараз повернувся з якогось далекого місця. У горлі стояв присмак уявного дотику, гарячого дихання, тілесного голоду, який ще не розвіявся.

– Ні, – пробурмотів він, відкидаючи зайве різко край скатертини. – Просто… заглибився у думки про наше весілля.

Її щоки миттєво порожевіли, очі знову заіскрились.

– Це так зворушливо… Я… Я теж про це мрію...

Він не відповів одразу. Просто взяв її руку, поцілував кінчики пальців – формально, майже безконтактно. У її тілі пробігло тепло, він це відчув. І це ще більше його відштовхнуло. Він був надто справжній у своїй брехні.

– Я мушу повернутися до справ. Готування до цього особливого дня не дозволяють лінуватись, – сказав він з посмішкою, яка давно втратила коріння.

– Звичайно… – кивнула вона, затримавши подих, ніби боялась, що він розтане, щойно вона видихне.

Він пішов. Повільно. Спокійно. Не обертаючись. Її тінь ще танцювала в його периферійному зорі – мов хустка, що махала з вежі, коли когось відправляють на війну. Вона залишилась у своїй казці. У своїх мріях. У світі, де любов приходить із келихом бузкової тканини.

А він – опустився назад у болото. У в’язку, гнилу реальність. Де не було ні казки, ні кохання, ні навіть права на ім’я. Лише маска. Лише тиша. І голос у голові, що шепотів: "Подивись на себе. Ха. До чого ти дійшов…"