8

Його змусили підняти келих із густим, майже чорно-червоним вином, настояним на крові предків. Символ роду. Символ влади. І промовити присягу – захищати честь своєї нареченої, бути їй опорою, і кохати її, навіть якщо серце мовчатиме. Він читав слова, що були виткані з брехні, посміхаючись, поки в грудях усе стискалося від відрази, посміхаючись, поки язик крутило від судом, посміхаючись, поки нігті до крові впивались в кулак. А потім – підземелля.

Його вкинули туди мовчки, як кидають непотрібну річ. Удар дверей з металевим зойком відлунням прокотився по стінах і вгруз у вуха, як дзвін по власному вироку. У тій камері завжди пахло вогкістю, старим потом і чимось гнилим. Стіни були вологі, мов шкіра мертвої тварини. Камінь – слизький, холодний, і з кожною годиною здавався все вужчим, ніби сама темрява намагалась втиснутись у кістки.

Він стояв. Лише стояв. Годинами. Днями. Там не можна було сісти. Там не можна було лягти. Лише стояти з болем у ногах, поки тіло не тремтіло. Там не було нічого, окрім сирої стіни й капелі води, що капала з тріщини вгорі, мов знущання. Його туди замикали не раз. І не двічі. Це було «виховання», як казав дід. «Щоб навчився мовчати». Він уже не знав, скільки часу минуло, бо там не було світла – навіть натяку. Лише патьоки сирості й краплі, що били з тріщини вгорі – ритмічні, безжальні, як удари батога. Неможливість сісти – ще пекельніша. Ноги горіли, спина ламалась, голова важчала, а з нею – тиша. Та, що повільно витісняла думки. Там ламалося все: гордість, спротив, віра в справедливість.

Там, у тій порожнечі, він стояв і рахував удари серця. І відтоді тисячі разів повертався туди подумки. Бо дід вірив: біль – найкращий учитель. А він навчився слухати. Навчився грати. І щиро ненавидів усе, що мав у спадок.

Він відчував себе фальшивкою. Лицеміром. Ця зустріч – театр, де кожен рух відрепетирували за нього. А він – маріонетка в палацовому фарсі. Посмішка, жести, погляд – усе відточене до штучності, як грим на обличчі мертвого. Але всередині – порожнеча. Нестерпна, тягуча, мов дим після пожежі, яка знищила щось важливе, але всі удають, що цього ніколи не було.

Бо поруч сиділа не та, хто могла дивитись на нього без страху. Не та, хто зривала з нього титули одним лише поглядом. Не та, чий голос зривав йому спокій. Не та, ким він міряв усе. І найгірше – саме вона навчила його ненавидіти власну кров. Не тому що була жорстокою. А тому що змусила його побачити, наскільки гнила ця кров. Як глибоко вона отруєна – і як неможливо її змити. Не та, через кого він навчився ненавидіти власну кров.

А ця – мила, лагідна, добра – просто сиділа поруч. І не здогадувалась, що він уже мріє про втечу з власного весілля.

– Ви слухаєте мене, мій герцогу? – її голос знову вкрався в його вуха, обережно, майже боязко, мовби боялася, що злякає його думки.

Він видихнув. Кивнув. І здавлено пробурмотів:

– Слухаю.

Її очі засяяли. Вона одразу розпрямилась, як школярка, яку похвалив учитель. Її рухи стали різкішими від радості, голос набув мелодійного піднесення. Вона поклала руки на стіл – тонкі, ідеально доглянуті пальці з легким ароматом трояндової олії – і почала з ентузіазмом говорити про весілля. Про тканини для шат, кольори запрошень, візерунки на серветках. Про солодощі, що їх випікатимуть у столиці спеціально для банкету, й про музикантів, яких замовлять з академії. Її голос час від часу ставав захоплено-тихим, коли вона ділилася «таємницями» з ним – ніби вони вже були одним цілим. Вона сміялася своїм смішком, схожим на дзвіночок, дивилась йому в очі, не бачачи, що ті – порожні. І кожен її погляд був схожий на поцілунок у повітря, що ніколи не зустріне шкіру.

– А як ви вважаєте, мій герцогу? Слонова кістка чи бузковий для центрального полотна за троном? – запитала вона, нахиляючись ближче, ніби справді мала значення його думка.

– Бузковий, – відповів він сухо, навіть не думаючи.

– О, і я так казала мамі! – зраділа вона, ніби він щойно назвав її прекрасною. Її щоки порожевіли, очі заіскрились.

Вона не помічала, як він відвертає погляд. Як його пальці стискають підлокітник. Як його плечі зводить від огиди. Вона не бачила, що він не з нею. Вона була надто зайнята мріями про сукню. Про шовк. Про казку, яка ніколи не стане правдою.

А він – про те, якби це все можна було розірвати, як мареву тканину в її уяві. Якби вона не існувала. Якби сам він – не існував у цьому фарсі.

Він чув її голос, але слова розчинялись. Він кивав, відповідав коротко, автоматично. А в голові звучав інший голос. Хрипкий. Різкий. Живий. Той, що колись сказав: "Я не твоя. І саме тому ти мене пам’ятаєш".