7

У павільйоні західного саду панувала тиша, порушувана лише крихким дзенькотом порцелянових чашок і шелестом легкого вітру, що грайливо піднімав фалди суконь. Над озером стояла вранішня імла, а за її серпанком ховалась тьмяна обрійна лінія гір. Тут усе було правильно – вистрижений газон, симетричні кущі, столик, заставлений фруктами, м’ятний чай у прозорому посуді.

Але він бачив не це. Він бачив, як її пальці тремтять, коли вона наливає чай. Як вона посміхається – дуже старанно. Як зірко чекає на його схвалення після кожного свого слова. І він відповідає – рівно, м’яко, як навчався. Але всередині нього – все дратує.

Вона м’яка. Вона світла. Вона правильна. Її голос – лагідний, як шовк, її дотик – безпечний, її сміх – безгрішний. Баронеса з ідеальною поставою, зворушливою наївністю й безумовною відданістю, яку він не просив. Вона говорить про майбутнє, про спокій, про дітей, яких вони виховуватимуть у світлі та порядку.

А в нього в голові – інша. Анабель. Тиша, що душила. Погляд з-під лоба, у якому завжди ховалося щось більше, ніж слова. Голос хрипкий, як розбите дзеркало. Її жести – різкі, мов тінь на лезі. Її мовчання було глибше за найщиріші визнання. Її поява змінювала кімнату – ніби з неї зникало повітря, але все ставало справжнім. Вона не обіцяла спокою. Вона не обіцяла нічого. Але з нею він був живим. Не герцогом. Не спадкоємцем. Просто – собою. І саме тому кожне слово баронеси, кожна усмішка – боліли. Як сіль на шрам.

І все, чим вона була – лише нагадування про те, ким не була Анабель. Занадто лагідна, занадто правильна, занадто чужа. І кожна її усмішка лише сильніше стискала рану, яку залишила після себе інша. Бо з Анабель боліло – але було живо. А з цією було спокійно. І мертво.

– Ви слухаєте мене, мій герцогу? – голос нової обраної нареченої м’яко вкрався в його вуха.

Він кивнув. Усміхнувся. І подумав, як сильно йому хочеться забути смак тієї іншої розмови.

Дівча перед ним – його наречена. Баронеса з гарного роду, чемна, мов тінь у свято, вихована за всіма правилами етикету. Її мати плакала від щастя, коли дізналась про заручини. Навіть покоївки носили новину по всьому герцогству, як перлину: «Їй випало щастя – бути майбутньою герцогинею Вулфів!» Її ім’я писали на шовку, розшивали на подушках, про неї говорили в палацах. Вона сама сяяла, мов місячне світло, з тією наївною вірою, що його рука на її талії – це початок великого майбутнього. Вона часто казала, що це її казка. Що він – її лицар, її звір, який стане м’яким лише для неї. Вона вірила в це, як дитина в оберіг під подушкою. І щоранку вона приходила на зустрічі з новою зачіскою, з усмішкою, зі словами, які мали торкнути його серце. Але не торкались.

Він не пам’ятав її імені. Не міг згадати, як вона називалась. Воно вислизало, мов пил із під нігтя. Не тому, що складне – а тому, що смішне у своїй намаганій важливості. Як назва дешевої прикраси, подарованої на балу, де всі вдають, що мають значення. Вона – красива обгортка, з якої давно вивітрився сенс. Його наречена. Його "подарунок". Його роль. Усе в ній було створено, щоб сподобатись: усмішка, інтонація, навіть колір стрічки в її волоссі, підібраний, аби гармоніювати з його мундиром.

І кожного разу, коли вона називала його ім’я, з такою трепетною ніжністю, ніби говорила заклинання – він відчував тільки одне: блювотний рефлекс. І думку, прісну й байдужу, мов чай, який стоїть на столі вже годину: "Як вона взагалі зветься?"..

Він не пам’ятав її імені. Він не хотів цих заручин і сказав про це. Прямо. Без пафосу. Просто не хотів. Його голос тоді був рівним, але твердість у ньому не сподобалась дідові. Старий вовк – з його сталевою спиною і очима, які не потребували крику – подивився на нього з тією самою крижаною зневагою, якою зупиняв полювання, розривав ворогів і принижував синів, які не виправдали крові. У тій кімнаті не було мечів, але повітря рвало легені. Його слова зустріли не гнів – гірше. Зневагу. Ту, що ти запам’ятовуєш на все життя.

Спроба суперечити обернулась покаранням. Не відразу. Спершу – приниження за обідом, на бенкеті, влаштованому на честь заручин. У залі були всі, кого старий вовк вважав важливими: герцоги з півночі, двоюрідні кузени з лінії Скорпіо, кілька послів, зірки імперських академій, і ті, хто тримав язик за зубами, бо знав, як болить вовчий укус. Вони сиділи за довгим столом, пили, жували, сміялись. А він стояв. У центрі. Як трофей. Як доказ.