6

Удар тіні зустрів не порожнечу – а силу. Згадку. Спадок. Юнак підняв руку, і навколо неї загорнувся силует півмісяця – стародавній оберіг роду Рейвенів. Із підлоги здійнявся серпанок срібної магії, тіні затримались, облизуючи повітря, і вдарили знову. Але цього разу він встиг. Встиг не втекти – дати відсіч.

Він розкрив долоню – і ворони, що вже кружляли по стінах, зупинились. Їхній рух став дратівливим, повільним. Один з них скрикнув і вибухнув у хмару чорного попелу.

– Моя кров – така сама, як і твоя, – прохрипів він. – Ти не маєш монополії на гнів.

І тоді він заточився. Кров текла з плеча, але він не падав. Стояв. Як втілення усього нереалізованого болю.

А потім розсміявся. Глухо. Дико. Як той, кого вже нічим не налякати.

– О, тож ти ще вмієш бити? – сказав, тримаючись за плече. Його голос був спокійний, майже шепіт, але в ньому ховалась така лють, що вона могла випалити повітря.

– Тоді чому ж не доб’єш? Чому не вб’єш мене, як убив його? – він нахилився вперед, і його очі засяяли люттю. – Того, хто мав бути моїм братом. Того, кого матір виношувала з надією, поки ти носився по замку, як привид, шепочучи її ім’я в темряві.

– Я пам’ятаю, як Тулія бігла лісом, стискаючи немовля, загорнуте в її накидку. Пам’ятаю, як її голос зривався на крик, а ти переслідував її, божевільний, зі зброєю в руках і воронами над головою, ніби сам демон.

Я бачив усе. Я теж кинувся за нею — на коні, навздогін, щось кричав, благав, щоб вона зупинилась, щоб ти зупинився. Я не знав, що робити, тільки знав — треба щось зробити. Але я був дитиною. Малим, наляканим і безсилим.

Я не встиг.

І коли нарешті побачив вас — ти вже стояв із тремтячими руками, натягуючи тятиву. І я... я навіть не встиг крикнути. Я бачив як стріла, темна й жорстока, як твоя лють, злетіла в повітря – і вдарила її в спину. Це не було нещасним випадком, о великий герцогу. Ти. Ти зробив це. Своїми руками. Вона впала. Як дерево, зламане буревієм. де вона озирнулась востаннє. Як її очі шукали порятунку. Як ти стояв там – кам’яний, мов статуя, зі стиснутими кулаками й мертвою тишею в серці. І потім вона впала. Просто зникла в темряві під собою – в лігво, де живуть чудовиська. Я чув лише її крик. Один. Короткий. Такий, що ріже мозок досі. Не знаю чи на щастя я не бачив, що було далі, але мій розум малює ці картини щодня. Як вони роздирали її. Як вона притискала дитину до грудей, не тому що вірила, що врятує – а щоб хоч на мить він не відчув болю. Як вона хрипіла, коли її рвали на шматки. Як дитина, що навіть не знала, що таке життя, кричала востаннє. І як усе це – стало мовчанням. Остаточним. Нелюдським. То скажи мені, батьку... – його голос затремтів, але не ослаб – тільки затягнувся ненавистю. – Що ти відчував у той момент? Полегшення? Відплату? Що відчуває чоловік, який дозволив вирвати з рук його дитини нутрощі, поки він мовчки дивився? Його останній крик ще досі лунає в моїх снах. Але ще гірше – крик дитини, такий беззахисний, такий чистий, що рвав повітря навпіл. Дитини, яка ще не встигла побачити небо, не встигла відчути тепла. Він не знав, що живе. Не встиг навчитися плакати. І не зрозумів, чому світ, в якому він з’явився, зустрів його іклами, а не ласкою. Чому перше, що він пізнав – це біль. І останнє – тиша. Глуха, порожня тиша, що замінила серце.

А потім я просто лишився там стояти.

Мов укопаний.

І здається, щось у мені — якась частина — досі стоїть там. У тому лісі. Серед тиші після зойку.

Всі були зламані смертю матері. Усі. Вона була серцем цього дому, останнім вогнем у каміні, якого вже давно ніхто не підкладав. Її смерть вибила ґрунт з-під ніг навіть у найтвердіших. Але те, що зробив ти після... Те, як ти обернув власне горе на зброю – це не болючий порив. Це не трагедія. Це холоднокровне звірство.

Ти перетворив любов на привид, що роздирає цей дім зсередини. Ти зрадив усе, що вона уособлювала. Зрадив нас. Її памʼять. Її дітей. Її ім’я. І замість будувати надгробок – ти залишив по собі мʼясну яму.

Це не те, що можна зрозуміти. І точно не те, що можна пробачити.

Герцог здригнувся. Образ іншого – молодшого, світлішого, мертвого – промайнув перед очима. Його коліна підкосилися. Він впав – важко, з глухим ударом – і лишився на підлозі, з руками, що більше не тримали нічого.

– Ти повинен нести відповідальність. За все. За всіх. За нас.

Юний герцог ще мить стояв, важко дихаючи. Потім розвернувся й пішов до дверей, кроки відлунювали, як удари молота по труні. Його спина була пряма, але руки тремтіли, і з кулаків стікала кров – та сама, що дісталась йому від батька, і яку тепер хотілося вирвати з власних вен. Двері грюкнули так, що здригнулись полиці, і в кімнаті знову запала тиша. Але вона вже була іншою – дзвеніла порожнечею.

Великий герцог не підвівся. Лежав, спертий на коліна, руки безсило впали на холодну підлогу. Очі були порожні, вологі, але сльози не капали – вони текли мовчки, повільно, змочуючи каміння. Щось у ньому зламалося. Без звуку. Без крику. Як хребет, що зламався під вагою власного минулого.