5

Замок Рейвен більше не виглядав велично. Колись він здіймався над скелями, мов клинок, що розрізав небо, гострий і гордий, ніби сам бог викував його зі скелі. Та тепер він стояв, зігнутий, мов старий воїн після поразки. Стіни потемніли, вкриті лишайниками й тінями, що не зникали навіть удень. Каміння осипалось, а шпилі втратили лезо – лишились тільки уламки й іржа.

Флагштоки давно лишились без прапорів – тканина згнила, тільки чорні стрічки тріпотіли, як тіні минулих слав. Двір заріс травою, що не стелилась, а вилася, мов змії: сухі, жорсткі, із тріскотом лізли поміж плит, ніби намагаючись задушити камінь. Колись тут відбувались тренування, збирались почесні гості, а тепер – тиша. Хвороблива, глуха тиша, яку не прорізало навіть каркання воронів. Їм більше нічого було тут їсти.

Повітря було важким – затхлість, пил, що ніколи не зникав, і слабкий запах сирого дерева. Але найгірше – це запах старості. Не людської – а структурної, мертвої. Запах згасання. Усе тут говорило не про забуття, а про відмову від життя. Замок, що доживав, як хворе тіло, з якого витекла душа.

Слуги ходили мовчки. Одні – з остраху. Інші – бо більше не знали, як інакше. У коридорах розносився шелест подолів і перешіптування, що з кожним днем ставало все зловіснішим. "Кажуть, він ночами не спить." – "Бачили, як він розмовляв сам із собою." – "Кажуть, він кличе її ім’я." Ім’я, що більше не звучало в цьому домі. Анабель стала не тільки втратою – вона стала тінню, прокляттям, нагадуванням.

Герцог замкнувся у своєму кабінеті після того, як Анабель пішла. Не просто пішла – розірвала всі зв’язки, повернула фамільний перстень, і відмовилась носити їхнє ім’я. Вона знищила не документи – вона знищила кров. Він не дозволяв нікому входити. Їжа лишалась під дверима. Папери – непрочитані. Лише нічні тіні бачили, як довго світло не гасне в його вікні, і як за склом рухається постать, схожа більше на привида, ніж на герцога.

І замок занепадав. Як тіло, з якого витекла кров. Не одразу. Повільно. Крапля за краплею.

Двері до кабінету скрипнули – єдиний звук, що порушив тишу, важчу за мармур. Вона розірвалася, мов крихка мембрана, і в кімнату ввійшов його син. Не рвонув, не кинувся – увійшов мовчки, наче у склеп, у якому ще теплиться тління. Він зупинився на порозі, окинув кабінет поглядом. Темрява, напівзапалена свічка, завалений стіл, стіни, що втратили колір – усе виглядало втомлено, хворобливо. Повітря тут було стояче, ніби застигле, мов у тілі, де зупинилась кров.

Погляд його ковзнув по батькові, що сидів у кріслі, мов статуя. Страшна не через силу – а через покинутість. Герцог не озвався, не підвів очей. Лише поворухнув пальцями. Син повільно пройшов усередину, доторкнувся до спинки крісла навпроти, ніби перевіряючи, чи не розсиплеться, і сів. Присутність була твердою. Ніби хтось приніс бурю в це трясовинне болото.

– Скільки ще ти будеш ховатись у цій дірі? – його голос був тихий, як грім, що ще не вдарив. У ньому бриніло все: втома, гнів, розчарування, що проростало роками, поки не стало деревом із отруйним корінням. У його поставі читалося не лише роздратування – в ній горіла злість. Глибока, накопичена, як гнійник, що нарешті прорвався.

– Скільки ще ти будеш корчити з себе мученика? – голос його був низький, спокійний, але за кожним словом – напруга, як перед вибухом.

– Не твоє діло, – відгукнувся герцог, не відриваючи погляду від вікна. – Ти не розумієш.

– Та ще б пак, – розсміявся син, але в цьому сміху було більше гіркоти, ніж радості. – Я лише живу в замку, що розсипається, під твоїм прізвищем, яке тепер нічого не варте. І спостерігаю, як усі втрачають повагу. Тому що ти не здатен пережити те, що Анабель зрадила нас.

Герцог різко обернувся, очі його блиснули.

– Не смій...

– А чому ні?! – голос сина зірвався. – Якщо ти так жалкуєш, що вона пішла – треба було з самого початку поводитись з нею як із дочкою! А не як із якоюсь... незрозумілою істотою, чию присутність ти терпів, а не цінував!

Герцог хотів відповісти, але в горлі стояла кам’яна тиша. Щось у його грудях стиснулось, і повітря раптом стало надто важким. Його пальці здригнулися – і вмить у повітрі задзвеніла магія. Темна, холодна, стара, як сам рід Рейвенів. У вікнах заклекотіло, і з-за стін прорізалось каркання. Ворони. Їх тіні забились у кути кабінету, десятки очей блиснули в напівтемряві.

Юний герцог не відступив. Він лише підвів голову вище.

– Що, ти хочеш атакувати мене? – прохрипів. – Думаєш, якщо знищиш мене, стане легше? Але ж ти сам знаєш – якщо я помру, у тебе не залишиться жодного спадкоємця. Герцогство помре з тобою, як мертвий ворог без нащадка. Може, це ти і хочеш – щоб усе пішло за нею?

У відповідь – тиша. І рух. Випадковий чи навмисний – уже не мало значення. Сила вирвалась із-під контролю, наче тріщина в давньому глеку, з якого хлинула вся гниль. Раптово темна стріла тіні прорізала повітря, мов спис із мертвого неба, і розсікла плече юнака. Кров виступила на сорочку, але той устояв. Не зойкнув. Лише стиснув щелепи, а його очі блиснули – не страхом, а відповіддю.