Розділ п’ятдесят дев’ятий

Розділ п’ятдесят дев’ятий

Ганна навіть не відразу збагнула, що сказав Максим. Її мозок, виснажений безкінечним жахом і втомою, відмовлявся вірити, що тут, у цьому страшна на місці, звідки вони нікуди не могли додзвонитися, з'явився зв'язок зі звичайним світом. Чесно кажучи, їй навіть не вірилося, що звичайний світ усе ще існує.

Максим гарячково почав набирати номер поліції, тремтячими пальцями тицяючи на екран телефону. Ганна та Денис із завмиранням серця дивилися на нього і чекали. Нарешті на тому кінці пролунав сухий та офіційний жіночий голос диспетчера. Максим, ковтаючи слова, намагався пояснити, що сталося. Він кричав про санаторій, про вибух, про те, що їм негайно потрібна швидка допомога, що обов'язково треба, щоб приїхали люди зі зброєю, тому що тут невідомо, що коїться... Зв'язок був дуже поганий. Диспетчерка, певно, не дуже зрозумівши або не дочувши усі його вимоги та пояснення, різко перебила Максима, вимагаючи точні координати. Чоловік увімкнув геолокацію.

— Ми вас бачимо. Яблуневе, територія старого санаторію. Залишайтеся на місці, патруль та медики вже в дорозі, — пролунало з телефону, перш ніж зв'язок знову обірвався через перебої мережі.

І тепер Ганна та Максим сиділи просто на вкритому попелом подвір'ї і чекали. Денис лежав поруч, і було очевидно, що йому стає дедалі гірше. Ганна обережно підтягнула брата до себе, поклавши його голову собі на коліна. Його дихання було уривчастим, кожен вдих закінчувався хрипким, болісним свистом, а очі були заплющені. Дівчина міцно стиснула його холодні, немов лід, пальці.

— Деню, — сказала вона тремтячим голосом, смикаючи брата за руку, — Денисе, подивися на мене. Чуєш? Не заплющуй очі, благаю тебе. Тільки не спи.

Брат ледь помітно зарухався, розплющив очі, намагаючись сфокусувати на дівчині каламутний погляд.

— Ганно, — прохрипів він, — мені так холодно... Всередині все наче вигоріло. Можна я... просто трохи посплю...

— Ні! Навіть не думай! — Ганна стиснула його долоню двома руками, намагаючись хоч трохи зігріти. — Тобі не можна спати. Поліція вже їде, чуєш? Максим їм додзвонився. І вони везуть лікарів. Тобі треба просто дочекатися!

Максим, який сидів поруч і напружено дивився у бік дороги, що вела до санаторію, підсунувся ближче і поклав руку на плече Дениса.

— Тримайся, брате, — проговорив він. — Ти вижив у тому пеклі і вибрався звідти, тому тобі не можна здаватися зараз. Давай-но, зберися. Залишилося зовсім трошки, скоро прибуде допомога. 

Денис слабо посміхнувся, в потім прохрипів:

— Максе, пообіцяй мені... Що ти... Ти... Бережи її, добре? Якщо раптом я...

— Замовкни! — різко перебила його Ганна, і по її брудних щоках покотилися сльози. — Не кажи дурниць! Денисе, просто говори зі мною, чуєш? Ну... Розкажи що-небудь. Пам'ятаєш, як ми в дитинстві втекли на ставок і ти впав із тарзанки?

— Пам'ятаю, — ледь чутно проговорив Денис, і його очі знову почали закриватися. — Ти тоді... Так голосно кричала... І мама...

— Я і зараз кричатиму, якщо ти заснеш! — Ганна схилилася над ним. — Залишайся зі мною, Денисе. Будь ласка... Просто говори...

Але Денис уже не відповідав, лише продовжував важко і з присвистом дихати, але все одно періодично розплющував очі, і Ганна раділа, що він залишається у свідомості.

Минав час. Сонце повільно опускалося до горизонту, ховаючись за верхівками дерев лісу, і навколо біля розруйнованого санаторію панувала тиша. Проте вона, як виявилося, була оманливою.

Зненацька у густих кущах неподалік щось затріщало, привертаючи увагу Ганни та Максима. З густих тіней, що клубочилися між почорнілими стовбурами дерев, повільно виповзало дещо жахливе. Спершу здавалося, ніби сама земля ворушиться, здригається й розсувається під тиском чогось, що намагається вирватися на поверхню. Потім у сірому мареві з'явилися чорні слизькі відростки, схожі на товстих чорних гадюк, і їх ставало дедалі більше. Здавалося, що це був великий клубок змій, але оповитий сіро-чорним туманом.

Це не була цілісна істота, швидше, агонізуючий згусток мертвої системи, понівечений вибухом і зліплений докупи якоюсь невідомою та моторошною силою. Хаотичне плетиво чорних мацаків перепліталося між собою, звивалося й судомно сіпалося, немов кожен відросток жив власним життям. Між ними тягнулися липкі нитки густого слизу, а в саму пульсуючу масу вросли уламки породи, гостре каміння й шматки землі. Вони скреготіли один об одного, коли чудовисько рухалося, залишаючи за собою чорний смердючий слід. Так це був монстр, якого створила, очевидно, система симбіонтів, намагаючись вижити. Можливо, цього кошмарного монстра вибухом виштовхнуло з підземелля на поверхню і він почав шукати собі жертви, щоб отримати енергію для життя. А найближчими живими людьми були Ганна, Максим та Денис.

Рухався він ривками, хаотично й неприродно. То завмирав, і тоді здавалося, що його тіло ось-ось розвалиться на окремі шматки, то раптом здригався всім своїм слизьким клубком, збивався докупи і різко сунув уперед. З його глибин долинав моторошний клекіт, глухий, булькаючий і водночас схожий на передсмертний хрип. У цій темній масі не було видно ні очей, ні пащі, ні будь-яких рис живої істоти. Та найстрашніше полягало в тому, що чудовисько, здавалося, прекрасно знало, куди рухається. Його вкриті чорним слизом мацаки повільно піднялися над землею, затремтіли, наче принюхувалися до повітря, а тоді майже одночасно повернулися в один бік.