Розділ шістдесят перший

Розділ шістдесят перший 

Максим та Ганна сиділи на дивані поруч, телевізор, який вони дивилися, працював на мінімальній гучності, створюючи ілюзію звичного та спокійного життя. Диктор новин за кадром монотонним голосом зачитував чергові офіційні зведення про успішну ліквідацію наслідків техногенної аварії в місті Яблуневому, але ні Ганна, ні Максим не вслухалися в ці ретельно відредаговані новини, бо вони знали правду, і ця правда назавжди залишиться тільки між ними.

Ганна переїхала до Максима кілька днів тому, і насолоджувалася кохання і затишком, якими оточив її цей неймовірний чоловік. Їм було добре разом. І хоч на їхніх душах все ще лежав кошмарний відгомін пережитого жаху, але разом їм було легше приходити до тями, вони раділи звичайним речам, які тепер цінувалися гостро і щиро.

Максим у цей вечір, як і у всіх попередні, обіймав Ганну, а вона сиділа поруч, дивлячись на екран телевізора, але не бачила й не чула нічого, бо слухала й відчувала тільки свого Макса. Чоловік якраз повільно гладив її руку, саме там, де на передпліччі були свіжі шрами, що вимальовували слово «КУБ». Ох, це назавжди буде їхнім спільним знаком і нагадуванням про те, що вони пережили разом. Мітка того, що вони вижили, коли вижити було неможливо. Дотики Максима були майже невагомими, але теплими і приємними, і дівчина тихо раділа і мліла від щастя, адже вона пам’ятала, що ці руки колись були холодними, майже мертвими і підкореними чужій волі. А тепер все було добре, і вона відчувала тепло коханого, биття його схвильовано і живого серця.

Максим же дивився на кохану і милувався нею. Ця дівчина була і сильною, і слабкою водночас. У ній дивовижним чином поєднувалися речі, які, здавалося б, не могли існувати разом. Вона була впертою, рішучою, здатною зціпити зуби й іти вперед навіть тоді, коли сили майже полишали її, та водночас у ній також була вразливість і ніжність, яку він помітив ще при першій зустрічі і за яку покохав її. Саме тоді він відчув, що за її впевненістю ховалася тривога, за гострими словами інколи відчувався страх, а за впертістю звичайне бажання, навіть прагнення, щоб поруч був хтось, на кого можна покластися, кому можна довіряти. Коли він дивився на неї, то в нього виникало нестримне бажання обійняти її і захистити від усього світу. І, мабуть, саме за це він покохав її тоді, у Яблуневому, за її силу і слабкість, в також за те, що, попри все пережите, вона залишалася собою.

— Знаєш, Ганю, — сказав Максим, цілуючи дівчину в скроню. — Коли я був там, у тій темряві, коли з мене крапля за краплею витягували все людське, я думав, що це кінець. Там не було ні болю, ні страху, лише абсолютна порожнеча, але потім з'явилася ти. Я не розумію, як ти це зробила, Ганю. Ти спустилася в самісіньке пекло. Коли весь світ розсипався на шматки, коли паразити вже майже перетравили мій розум, єдине, що пробивалося крізь той морок у моїй голові, — це думка про тебе. Ти буквально витягнула мене звідти коханням, — зітхнув він. — Я весь час думав про те, що міг втратити тебе там і не зізнатися, що закохався. Ми пройшли крізь пекло, і я більше ніколи й нікуди тебе не відпущу. Я кохаю тебе, Ганю.

Дівчина пригорнулася до Максима, слухаючи його слова і насолоджуючись кожною хвилиною щастя. Вперше за всі ці довгі страшні дні боротьби, втрат і кошмарів вона дозволила собі просто бути слабкою, довірливо поглянула на чоловіка і сказала:

— Я теж кохаю тебе, — тихо відповіла вона. — Якби ти не розповів мені тоді про свої почуття, то, можливо, ми й не змогли б вирватися звідти. Пам'ятаєш, я казала тобі, що здогадуюся, чому ті паразити почали гинути. Мої емоції вбили їх. Хай це звучить для когось смішно, але це так. Тому що ті інопланетні симбіонти не знають почуттів, емоцій, цієї сили, яка властива людям. Вони хотіли захопити тіла людей, але не врахували, що ми є не тільки тілами, і, в кінці кінців, не тільки розумом. Ми є ще сплетінням емоцій, які вміють і руйнувати, і зціляти, і вбивати... Я б зробила це знову, я б пройшла той шлях тисячу разів, аби тільки врятувати тебе.

Вони обнялися ще міцніше, пригорнулася одно до одного.

— Але от скажи мені, Максе, — раптом спитала Ганна. — Як ти думаєш, це справді кінець? І ті паразити точно знищені? Там, у Яблуневому… Ну... Іноді я заплющую очі й знову бачу той чорно-сірий туман. Він сниться мені інколи, такою високою і кошмарною хвилею, як тоді, коли ми бігли з вокзалу до готелю. Чи не пошириться він далі, на інші міста? Хіба можна бути певними, що та система знищена повністю? Ну, що ті спори-симбіонти не сплять десь глибоко під землею, чекаючи на нових жертв?

Максим знизав плечима. Він згадав вибух біля санаторію, чорну потвору, її ревіння, те, як вона від пострілів з автоматів раптом почала розсипатися на попіл і туман...

— Ми зробили все, що могли, — заспокійливо промовив він. — Ми втекли звідти, зруйнували той метеорит і його жахливих мешканців. І якщо ти справді маєш рацію, і та система живилася страхом, відчаєм і болем, але вона не може витримувати справжніх і живих почуттів, то... Можливо, десь під землею й залишилися частини цих симбіонтів, хто ж знає... Але знаєш що, Ганю? — Максим кивнув головою, наче підтверджуючи свої слова. — Поки ми пам'ятаємо, хто ми є і здатні кохати одне одного, переживати сильні емоції і залишатися людьми, здатними на самопожертву, то цей чорний туман все одно не зможе перемогти людей. Цьому позаземному паразиту просто не буде за що зачепитися в наших серцях і головах. Ну, я так думаю...

Ганна підвела погляд і подивилася на Максима, потягнулася до нього, а він схилився і поцілував її. Їхній поцілунок був довгим і ніжним, у ньому була і гіркота пережитих втрат, і солодка радість порятунку, і непорушна обіцянка завжди бути поруч. Коханий чоловік цілував її так, ніби намагався передати їй усю силу свого кохання, неначе запевняючи, що нині вона назавжди в безпеці, бо вони тепер разом...