Розділ п’ятдесят восьмий

Розділ п’ятдесят восьмий

У тунелі було темно хоч в око стрель, Ганна з Максимом притулилася до стіни допомагаючи Денису, який уже майже падав, у нього просто не було сил. Але треба було йти, і вони навпомацки рушили вперед, подалі від страшної підземної лабораторії.

— Зачекайте, — раптом хрипко озвався Максим. — Здається, у мене в кишені ще й досі лежить телефон.

Максим дістав свій телефон, і за секунду темряву освітила світло ліхтарика.

— Ти бач, не розрядився повністю, — гмикнув Максим, освітлюючи коридор. — Тут довго йти?

— Та трохи треба пройти, — промовила Ганна, беручи зручніше Дениса під руку. — Треба допомогти Денису, він геть не стоїть на ногах.

— Тримай ліхтарика перед собою, — тицьнув Максим Ганні ліхтарика, а сам закинув руку Дениса собі на плече і так вони пішли вперед. Йому теж було важко, він геть був виснажений, але все одно не так, як Ганнин брат.

Так, Денис ледве ворушився, він ступав, наче у маренні. Кожен крок давався йому з неймовірними зусиллями, ноги підгиналися, а легені, здавалося, розривалися від кожного вдиху, та він уперто переставляв ноги одну за одною, чіпляючись за порятунок і за руку сестри. Ганна відчувала, що він все більше слабшає, і від цього її серце стискалося від страху. «Тільки не зараз. Будь ласка, Денисе. Тільки не падай. Ми майже вибралися. Ми повинні вибратися...», — думала Ганна. Вона й сама почувалася жахливо. Як тільки небезпека трохи відступила, її виснажений організм немов вирішив нагадати їй про кожну отриману рану. Біль у руці та нудота теж накотилися на дівчину, забираючи залишки сил, але одна думка вперто підтримувала її. Чорт, адже вони живі! Вирвалися з цього страшного підземелля! Ну, принаймні Ганна дуже хотіла в це вірити, що все вже позаду.

Світло ліхтарика вихоплювало з темряви почорнілі стіни, труби під стелею, чорні калюжі на підлозі. Коридор здавався нескінченним. Час від часу Ганні здавалося, що цей коридор ніколи не закінчиться, і вони будуть блукати тут вічно, що вони точно заблукали, що цей шлях заведе їх у ще одну пастку, а за наступним поворотом чекатиме щось набагато страшніше, аніж у тому підземеллі. Але вони продовжували йти, бо іншого вибору просто не мали. Зрештою, попереду все-таки нарешті з’явилися сходи і вихід нагору. Вони вибралися із старої бойлерної, коли вже на землю опускався вечір.

Вибравшись нагору, вони опинилися на задньому дворі занедбаного санаторію. Ганна на мить завмерла, жадібно вдихаючи свіже повітря. Після задушливого гнилого підземелля воно здавалося неймовірно чистим, хоча чомусь тягнуло димом і гаром. Серед бур’янів і старих господарських будівель усе здавалося моторошно знайомим і водночас чужим. Занедбані стіни санаторію височіли неподалік, а темні вікна, схожі на чорні очі монстра, дивилися на них порожніми проваллями.

Вони зупинилися, щоб перевести подих, аж раптом десь далеко, щонайменше за кілометр від них, чи то з боку лісу, чи з околиць санаторної території пролунав потужний вибух.

Спочатку все навколо затопило сліпуче неприродне біло-помаранчеве світло, котре на мить стерло всі тіні на занедбаному подвір’ї санаторію, зробивши увесь світ навколо пласким і блідим, в потім пролунав низький гуркіт, що йшов, здавалося, із самих надр землі. Потім пролунав наче ще один вибух, чи то просто так проявило себе відлуння, що вдарилося об стовбури дерев у лісі, — було незрозуміло. Втікачі побачили, як у небо вирвався гігантський стовп полум’я, в потім його оповили гігантські клуби сіро-чорного диму. Земля під ногами здригнулася, неначе від землетрусу, в потім Ганну, Максима і Дениса накрила вибухова хвиля, яка, незважаючи на чималу відстань, виявилася дуже сильною, напевно, вибух був неймовірно сильним. Їх усіх трьох миттєво збило з ніг на землю, Ганна навіть не встигла скрикнути, як її відкинуло назад, і дівчина впала на землю поруч із Максимом і Денисом, інстинктивно закриваючи голову руками від попелу, пилу, гілок та листя, які принесла із собою вибухова хвиля.

Коли все затихло і навколо почала осідати пилюка, Ганна розплющила очі, відчуваючи легкий шум у вухах. Дівчина заворушилася, випльовуючи попіл, що неприємно скрипів на зубах, потім підвела голову. Повітря було повне пилу і диму, через який було важко дихати. Поруч закашлявся Максим, потім підвівся і підійшов до дівчини.

— Ганно, — хрипко спитав він, сірий від сажі та пилу. — Ти ціла? Як ти? — а переконавшись, що з Ганною все відносно нормально, він поглянув на стовп диму, що піднімався у небо на місці вибуху. — Здається, тепер точно все, — прохрипів він. — Ця паразитична мерзота здохла остаточно. Туди їй і дорога!

Ганна кивнула і перевела тривожний погляд на брата. Денис лежав трохи віддалік, скрутившись у клубок на почорнілій траві, і що злякало Ганну найбільше, то це те, що він навіть не намагався підвестися.

— Денисе! — дівчина встала і кинулася до нього, обережно перевертаючи на спину і торкаючись його змарнілого та подряпаного обличчя.

Денис розплющив очі. Його зіниці були розширені, а погляд був геть байдужим.

— Воно згоріло, вибухнуло, — тихо промовив він, не дивлячись ні на сестру, ні на Максима. На його потрісканих губах майнула слабка посмішка. — Я відчув, що мені стало легше... Трошки... Наче мотузки обірвалися всередині мене. Більше до себе не тягнуть...

— Це вибухнула та лабораторія, напевно, — сказала дівчина. — Що тепер робитимемо? — спитала вона у Максима. — Мабуть, треба повертатися в Яблуневе... Хоча, з іншого боку, місто, напевно, зараз все стоїть зруйноване, має такий самий вигляд, як цей санаторій, — кивнула вона на зруйновану будівлю санаторію поруч. — Адже ілюзія повністю зникла. Проте ми маємо якось вибратися звідси, дістатися до людей…