Розділ п’ятдесят сьомий

Розділ п’ятдесят сьомий

Гігантський уламок метеорита в центрі підземного залу почав покриватися глибокими тріщинами, руйнуючись на очах. Дивна система, котра роками живилася страхом і мертвими душами, остаточно рушилася під потужною хвилею живих та непідробних щирих емоцій Ганни. Чорні жили на підлозі й стінах судомно звивалися, перетворюючись на брудні калюжі огидного чорного слизу, що стікав на підлогу.

Ганна отямилася, різко скинула з себе рештки гадюк-мацаків і кинулася до Максима. До цього він лежав зовсім поруч із нею, нерухомий і напівмертвий, а тепер, коли невидима хвиля її емоційного вибуху прокотилася залою, він знову заворушився і розплющив очі. Його погляд став осмисленим, бо чужий розум зник, і чоловік усе згадав. І те, як вони знайшли страшний чорний кратер, і раптовий поштовх Дениса в спину, падіння в темну прірву й зашморги слизьких мотузок, що підхопили його вже під землею, не давши розбитися, і, присмоктавшись і обплутавши його тіло, повільно викачували з нього життя, перетворюючи на бездумну маріонетку. Максим здригнувся від жаху і підняв погляд на Ганну, що схилилася над ним. Ця жінка прийшла рятувати його, проникла в лігво смерті й болю, не побоялася, хоч сама могла загинути.

Вигляд Максим мав моторошний, був схожий на мерця, який щойно вибрався з могили, зі шкірою неприродного сіро-землистого відтінку, на щоках запеклася кров, потріскані губи були сині від виснаження, а під очима залягли глибокі чорні тіні. Ганна мало не заплакала, побачивши такі зміни. Певно, й вона мала вигляд не кращий, адже симбіонти постійно робили свою чорну справу, але бачити колись міцне й гарне тіло тепер худющим і виснаженим  було боляче. Ох, Максим перетворився на понівечену паразитами людську оболонку, яку протягом довгого часу просто висушували зсередини, крапля за краплею випиваючи з неї життя, силу й саме єство. Дівчина, щоб не показати свого суму й розпачу притиснулася до Максима і він обняв її, прошепотів:

— Ми живі? Чому? Що тут сталося?

— Не знаю, — відповіла Ганна, тихцем все-таки витерши непрохану сльозу, потім відхилилася й поглянула Максу в очі. — Ти зізнався мені в коханні, і таке от почалося! Схоже, вони всі гинуть. Невідомо він чого. Але я здогадуюся…

— Треба було зробити це раніше, зізнатися тобі, — промовив Максим. — Але я все відкладав. Якось обстановочка була не підходяща, — криво посміхнувся чоловік.

— Угу, — кивнула Ганна. — Але треба забиратися звідси, схоже, зараз тут все розвалиться. 

Дівчина смикнулася встати, але Максим раптом притягнув її до себе й  доторкнувся до її щоки й сказав, дивлячись із безмежною ніжністю:

— Дякую.

Але тягнути далі вже не було жодної можливості, бо земля під ногами заходила ходуном, повертаючи їх до реальності, слід було вибиратися звідси.

Раптом збоку захрипів Денис. Він також був тепер звільнений від чорних мацаків, які раніше огортали його. Чоловік із зусиллям сів і похитав головою, неначе відганяючи від себе сон. На вигляд він був ще страшнішим, знесиленішим і виснаженішим, аніж Максим. Ну, звичайно ж, він же перебував на цій зараженій території набагато довше.

— Ганно? — запитав він, побачивши дівчину, а потім почав роззиратися. — Звідки ти тут взялася? Де ми взагалі?

Максим із Ганною кинулися до нього, допомагаючи йому підвестися. Треба було і справді втікати звідси, тому що навколо все почало руйнуватися і почався справжній хаос. Ганна, біжучи до виходу і підтримуючи хлопців, з болем дивилася на сотні інших людей, які лежали навколо. Вони не отямилися. Лежали мертвою і нерухомою масою, бо перебували тут набагато довше, і їхні свідомості та душі були знищені, стерті цією проклятою симбіонтною системою до кінця. Вони так і залишилися там, бо то вже були неживі людські оболонки.

Земля під ногами здригнулася, тому що метеорит почав руйнуватися і розпадатися на частини на очах, а зі стелі підвального залу посипалися уламки. Підземний зал розвалювався на очах. Бетонні блоки тріщали й осипалися дощем із уламків, чорних потоків жахливої субстанції, сірого попелу, а товсті чорні жили на стінах відповзали назад, розриваючись на шматки під натиском звільненої енергії. Чужа і незбагненна паразитична система, що тримала в полоні сотні людських життів, втрачала контроль, серце-метеорит умирало, залишаючи після себе лише хаос і руйнування.

— Швидше, швидше! — крикнула Ганна.

Із останніх сил Максим та Ганна тягнули під руки Дениса, і, спотикаючись та пригинаючись, намагаючись уникнути уламків зі стелі, втрьох вибігли в темний коридор. І в ту ж секунду за їхніми спинами з оглушливим гуркотом склепіння підвальної лабораторії обвалилося…