Розділ п’ятдесят пятий

Розділ п’ятдесят пятий

Після раптового зникнення істоти, створеної системою симбіонтів, чорний метеорит зненацька ожив, почав випускати густий і чорно-сірий туман, що нестримним і цілеспрямованим потоком став поширюватися по підлозі, підбираючись все ближче і ближче до дівчини. Ганна зрозуміла, що її хочуть взяти ударною дозою симбіонтів, тому що ті, котрі були в її організмі, не справлялися з нею.

— Ганно, — раптом пролунав тихий, ледь чутний голос, і дівчина побачила, що Максим, котрий упав поруч із Денисом, лежав на підлозі з розплющеними очима. Його погляд більше не був мертвим, у ньому пробивалося щось болісно знайоме, людське, сповнене нестерпного страху й каяття. Губи чоловіка ледь ворушилися.

— Тікай… Воно знає… Ти теж заражена.., — прохрипів він, і з його очей покотилися сльози, зливаючись із брудом на обличчі.

Ганна кинулася до чоловіка, маючи намір перерізати товсті чорні пута, що обплели його тіло, впала на коліна у гидку чорну жижу біля його ніг.

— Максе, я тут. Я прийшла, — задихаючись, зашепотіла вона, вчепившись пальцями в товсті чорні мацаки, намагаючись розірвати, розрізати їх і не звертаючи увагу на огиду, яку викликав дотик до них. Вона раптом усвідомила, що Максим ще живий, не мертвий, як вона думала спочатку, і дуже цьому зраділа. Отже, не все ще втрачено! Може, і Дениса також можна повернути до життя?! Але пульсуючі жили були дуже міцними і розірвати їх було неможливо А якщо вона переріза́ла їх ножем, то вони тут же зросталися знову, тому що були якимись не матеріальними, а породженням позаземного туману, закони існування якого геть відрізнялися від земних.

— Ти… Не повинна була.., — ледь чутно видихнув Максим, і його пальці слабко торкнулися її руки. У його очах на мить спалахнув справжній і живий людський біль.

Ганна у відчаї дивилася на густі клуби страшного туману, які оточували її з усіх боків, на Максима, Дениса поруч на підлозі і не знала, що ж їй робити. А тим часом туманна чорно-сіра хвиля накотилася на неї, повністю заповнила простір підвалу, огорнула все навколо, стираючи межі між підлогою, стінами та стелею. Повітря стало густим і вологим, кожен вдих давався дівчині все важче, здавалося, що вона дихає водою і під водою. У густому тумані було чути тільки глухе і ритмічне гудіння, яке долинало з боку метеорита, схоже на серцебиття, що віддавалося дівчині прямо в скроні, викликаючи головний біль і нудоту. Ганна відчула, що свідомість починає поступово лишати її. Думки розліталися геть, спогади про дім, рідного брата, про її власне ім'я почали розчинятися в цьому тумані. Ще кілька хвилин — і вона забуде все, стане ще однією маріонеткою, привязаною, як усі інші тут люди.

І ще вона відчула на своєму тілі ті самі гидкі й чорні пульсуючі жили й вени, що тепер у тумані суцільним килимом вкривали підлогу й стіни. В тумані вони сформувалися з чорної жижі і рвучко обплели тіло Ганни, швидко поповзли вгору по її ногах, колінах, обхопили руки, зап'ястя і полізли вверх по передпліччях все вище і вище, рухалися по всьому тілу до ключиць, до шиї, до обличчя. Жахливі пульсуючі мотузки, очевидно, намагалися обплутати її голову, щоб проникнути в мозок і остаточно захопити її свідомість. Перед очима дівчини почали з'являтися якісь галюцинації, спалахували чужі, нав'язані інопланетними паразитами хибні спогади про щасливе життя і спокій.

— Ганно, — раптом вже на грані втрати свідомості почула дівчина слабкий голос Максима. — Я не можу померти, не сказавши тобі цього. Я… Я кохаю тебе. Вперше побачив, і якось… Закохався… Вибач, це так невчасно… Хочу, щоб ти знала... Прощавай, Ганно…

І тут дівчина зрозуміла, що не може померти…