Розділ п’ятдесят четвертий

Розділ п’ятдесят четвертий 

Десятки пар порожніх очей з усього залу дивилися тепер тільки на Ганну. Здавалося, вони чогось чекали і давно знали, що вона прийде сюди. У цих страшних поглядах простежувалася лише свідомість і воля колективного розуму, який раптом відчув біля себе її ще живе тіло, яке йому не належало, але яке він прагнув отримати.

Тіла навколо Ганни почали зненацька синхронно ворушитися, чорні жили-кабелі, які утримували їх непорушними, раптом натягнулися, і десятки сірих та виснажених мерців почали підійматися з підлоги, відриватися від стін, роблячи повільні кроки до дівчини. Максим і Денис теж ожили, засмикалися, лякаючи Ганну неприродними рухами. 

— Ну, от іще одне маленьке доповнення до нашої колекції, — пролунав раптом за спиною Ганни чийсь спокійний голос. 

Ганна різко обернулася.

Біля самого входу в темний тунель, із якого вона щойно прийшла, стояв чоловік у чистому й сліпучо білому лабораторному халаті. На його грудях красувався невеличкий бейджик з іменем, але букви на ньому чомусь пливли й розмивалися, не даючи дівчині прочитати ані імені, ані посади, геть нічого. Обличчя цього чоловіка здавалося Ганні одночасно і знайомим, і чужим, бо в ньому вгадувалися риси і Віктора з готелю, і добродушного поліцейського, і навіть Ганниного брата Дениса. Дівчина зрозуміла, що це була тільки ілюзія, маска, створена щойно симбіонтами як реакція на її присутність тут. Голос цієї істоти звучав спокійно й переконливо, неначе це говорив турботливий лікар на прийомі.

— Хто ви такий? — спитала Ганна, і її голос спочатку здригнувся, але вона миттю опанувала себе і виставила перед собою ніж. — Що це за чортівня навколо?! Звідки воно взялося?!

— Чортівня? — чоловік ледь помітно всміхнувся. — Ні, Ганно. Це наукове диво, хоч і звичайна біологічна еволюція, просто... Гм... Не наша, не земна, — він спокійно, без жодної огиди провів рукою по чорній пульсуючій стіні, і кошмарний чорний слиз раптом слухняно завмер під його пальцями, ніби впізнаючи господаря. — Багато років тому глибоко в лісі неподалік Яблуневого впав метеорит, — почав розповідати чоловік рівним і впевненим тоном, неначе він читав лекцію в аудиторії. — Офіційно для преси та місцевих це був звичайний шматок космічної породи, який швидко вивезли звідси геть, засекретили, а документи сховали в архіви. Але метеорит був лише контейнером, можливо, якимсь їхнім космічним апаратом, хто ж знає. А всередині були вони, — чоловік кивнув на темну масу, що безперервно звивалася чорними гадюками на стінах та стелі, видаючи ледве чутне моторошне чвакання. — Це симбіонти. Досконала і неймовірно адаптивна форма життя, яка мандрувала космосом. Їм для виживання, пробудження і росту потрібні були тільки органічні ресурси.

— Он як ви називаєте людей, органічними ресурсами, — з відразою промовила Ганна. — Ви, як виявляється, згодовували їм живих людей! То що ж, виявляється, що і Яблуневе, і цей санаторій — це спеціальна пастка?

— Ми дали симбіонтам ідеальне живильне середовище, — незворушно продовжував незнайомець, не слухаючи Ганну. — Вони прилетіли сюди не для того, щоб знищувати нас, а шукали носіїв, щоб злитися з ними, стати чимось набагато більшим. Ви навіть не уявляєте, яку колосальну силу та знання дає це злиття.

— Силу?! — Ганна гнівно подивилася цій істоті просто в чорні очі без білків. — Вони висмоктують із людей життя! Вони перетворили всіх людей у Яблуневому  на порожні й гнилі оболонки, на трупи, мерців! Ви всі тут божевільні! Як ви взагалі могли думати, що здатні це контролювати?!

— Контролювати? — чоловік раптом тихо розсміявся. — Ми ніколи їх не контролювали. Це вони дозволяли нам спостерігати. Забезпечувати їх матеріалом. І вони нас теж поглинули, щоб зробити безсмертними. Я колись був науковцем тут, у цій лабораторії, а тепер я частина системи. Вони росли, розвивалися, аж поки не виросли достатньо, щоб самостійно вийти на поверхню. І ти теж будеш нашою частиною. Не бійся, Ганно. Ласкаво просимо! — чоловік пройшов до середини залу і розвів руки в сторони, ніби радів її появі і приймав дорогу гостю. — Ти так довго шукала правду, хотіла докопатися до істини, навіть поранила себе і знищила одне із наших нових формувань. Але навіщо? Ти зрозуміла все неправильно. І сприймаєш все навколо теж неправильно. Поглянь навколо. Всі ці люди не мертві. Вони просто звільнилися від болю, від сумнівів, від самотності, стали частиною великого й вічного розуму. Це вищий рівень гармонії, до якої всі прагнуть, хіба не так? Твій брат і твій друг уже знайшли спокій. Чому б і тобі не приєднатися? Просто розслабся, підкорися нам, стань частиною великої та ідеальної системи, а туман завершить твоє перетворення…

Його голос огортав дівчину спокоєм, вливався у вуха солодкою обіцянкою щастя. Очі Ганни почали злипатися, а пальці ослабли, свідомість прагнула підкорення, не хотіла опиратися. Ганна раптом подумала: «І справді, навіщо опиратися? Це ж так просто, слід заплющити очі, піддатися і стати частиною великої сім'ї...»…

Мертві люди, обплетені гнилими пульсуючими тросами-жилами, що тягнулися до метеорита, поступово наближалися до дівчини, Максим і Денис теж підвелися й простягнули до неї сірі здерев'янілі руки, немовби хотіли обійняти й заспокоїти, довести, що разом усім буде справді краще і легше…

Ганна, хитаючись, ступила крок до них, вже майже підкорена і навіть з легким бажанням і справді приєднатися до найрідніших у світі людей, спогади почали вислизати зі свідомості й зникати, стиратися, танути… Але саме в цю мить, коли дівчина стояла розслаблена і майже підкорена, ручка її сумки сповзла з плеча і боляче проїхалася по рані на передпліччі. Руку пронизав жахливий гострий біль, і це було її спасінням. Рана нагадала дівчині про себе, про те, хто вона є насправді, з такою силою, що туман у голові раптово розсіявся, неначе хтось дмухнув на нього збоку. Дівчина поглянула на свої закривавлені порізи і все згадала. Слово «КУБ», вирізане на шкірі, спалахнуло в пам'яті і повернуло дівчині здоровий глузд.