Розділ п’ятдесят третій

Розділ п’ятдесят третій

Вона йшла вузьким підземним тунелем уже, здавалося, цілу вічність, телефон вже ось-ось мав вимкнутися, але вона відганяла думку про це, про те, що ж вона робитиме, коли навколо запанує непроглядна пітьма, а просто йшла і йшла вперед…

І раптом коридор закінчився, він привів її у величезне й просторе підземне приміщення, яке колись могло бути бункером або розподільчим залом комунікацій, а тепер перетворилося на справжнє серце кошмару.

Ліхтарик, наче відчував, що потрібен її увесь той час, коли вона йшла тим страшним коридором, і тримався до останнього, а от перед входом до того підвального приміщення, до якого вона зараз прийшла, блимнув востаннє і погас, але у цьому приміщенні якимось чином підтримувалося тьмяне освітлення, на стінах під стелею висіли довгі неонові лампи, котрі давали змогу роздивитися, що ж знаходиться всередині.

Прямо посеред приміщення, як зрозуміла Ганна, лежав гігантський уламок того самого метеорита, котрий упав сюди у 1996 році, а над ним у стелі знаходилася широка діра, певно, спеціально зроблена шахта, що вела на поверхню.

Для дівчини саме тепер усе почало трохи прояснюватися, вкладаючись в одну страшну картину. Очевидно, тоді, багато років тому, вчені та військові вивчали цей метеорит, викопали тут величезний котлован, спорудили якісь підйомні механізми і буквально опустили цей метеоритний камінь униз, у спеціально збудований підвал-лабораторію. І намагалися накрити цю аномалію та тримати її під контролем. Зверху, на місці падіння, замаскували все це, спорудивши чорний куб, що якимось чином служив, напевно, прикриттям. А може, стримував чужоземні спори, не давав їм поширюватися? Невідомо. 

А отой широкий круглий і вертикальний отвір, схожий на шахту ліфту, вів прямо до чорного кратера на поверхні, мабуть, саме в нього і провалився тоді Максим. Ганна пригадала той страшний момент, коли Денис штовхнув Максима і той покотився по крутому схилу кратера до чорного куба. Тоді вона здивувалася, куди ж він подівся, а виявилося, що впав у цю діру, що вела з поверхні прямо сюди. Тут його, напевно, миттєво огорнув туман чи схопили чорні жили симбіонтів, яких тут було дуже багато. Та й сам Денис був тоді вже під владою чужорідної сили, діяв не з власної волі. Впав також сюди, а монстр, що видавав себе за брата, та й, мабуть, і те страшидло у кабінеті директора, були вже вторинними породженнями симбіонтів, які намагалися самостійно створювати образи людей, пробували жити без їхніх оболонок.

Дівчина зрозуміла, що це приміщення, швидше всього, колись було науковою лабораторією, де вивчали позаземну аномалію, адже по периметру підземної зали стояли запилені й залиті чорною жижею металеві столи, на деяких із яких валялися пожовклі папери та розбиті колби й поламані штативи. Тут знаходилося кілька високих лабораторних шаф, на стінах висіли масивні пульти керування з рядами тумблерів, та стояли загадкові агрегати, покриті товстим шаром пилу. Колись, схоже, тут працювали вчені, намагаючись розгадати таємницю позаземного розуму, але зараз усе це обладнання було обплетене живими й пульсуючими чорними мацальцями-мотузками.

Сам же метеорит являв собою величезний уламок чорного потрісканого на поверхні каменю, із численних тріщин та розломів якого безперервно сочилися клуби диму чи туману, огортаючи цей камінь і конденсуючись на ньому слизом, що зловісно пульсував, ніби живий, а від нього у всі боки розповзалися товсті чорні псевдожи́ли.

Наземний чорний куб був лише гарною ілюзією для відведення очей, а справжній підземний уламок метеорита виявився джерелом позаземного туману, який переносив спори-симбіонти, що хотіли вижити, а тому змінювали все навколо під себе, і людей у тому числі.

Адже коли Ганна зупинилася на порозі, мало не задихнувшись від наповненого запахами гниття повітря, то не лише ця підземна лабораторія вразила її. Адже те, що вона побачила у цьому велетенському підвалі, змусило її кров застигнути у венах, а шлунок знову скрутитися у жахливих спазмах.

Зал був заповнений людьми. Десятками, а може, й сотнями людей. Напевно, мешканцями містечка Яблуневе, персоналом санаторію, випадковими мандрівниками, гостями, які потрапили у пастку туману. Усі вони висіли або сиділи тут, прикуті до підлоги та стін товстими чорними пульсуючими жилами, схожими на слизькі кишки. Ці люди не рухалися. Їхні тіла були сірими, майже чорними, одяг на деяких присутніх вже напівзотлів, мабуть, це були перші жертви симбіонтів. Але найстрашніше було те, що всі ці люди хоч і мали вигляд мертвих, але їхні груди зрідка й ледь помітно піднімалися і опускалися, і дуже синхронно, неначе вони всі були частиною одного величезного організму. Усе це нагадало дівчині велику й моторошну лабораторію чи навіть горо́д, ферму, де люди були піддослідними, овочами, джерелами енергії, частиною системи, і з них, очевидно, викачувалася енергія, що використовувалася для продовження життя чужих симбіонтів.

Дівчина з жахом розглядала покручені в неприродних позах фігури, і раптом приглушено скрикнула. Вона побачила Максима й Дениса…

Так, це справді були вони. Її брат Денис лежав на вкритій гниллю підлозі біля стіни, схожий на мерця, повністю знесилений, із сірим обличчям і заплющеними очима. А Максим сидів трохи далі, міцно прикутий чорними пульсуючими путами-мацаками до столу. Його голова схилилася набік, а очі були абсолютно порожніми, скляними й, напевно, сліпими, бо в них більше не було нічого людського, лише чорна безодня чужого розуму.

«Ні! Ні, тільки не це! — розпачливо подумала Ганна. — Невже я запізнилася і нічим не зможу їм допомогти? Невже вони вже обидва мертві?».