Розділ п’ятдесят другий

Розділ п’ятдесят другий

Вхід №2 виявився колишньою напівзруйнованою бойлерною, біля дверей котрої росли високі бур'яни. Ганна із силою навалилася плечем на двері, і вони зі скреготом піддалися, відкриваючи темне невелике і вузьке приміщення, захаращене якимись незрозумілими речами. У ніс дівчині одразу ж вдарив запах сирості, плісняви та затхлості. Вона переступила поріг і завмерла, намагаючись роздивитися щось у темному мороці. Простір був завалений уламками старих труб, обгорілими дошками та якимсь непотребом, що утворював цілі купи сміття. Щоб не спіткнутися і не зламати ноги, треба було мати якесь світло, і Ганна згадала про мобільний телефон. Вона витягнула його з кишені й увімкнула. Екран ледь блимнув слабким тремтячим світлом. Індикатор батареї горів червоним, показуючи всього п'ять процентів, а отже, ще трохи й він остаточно згасне, залишаючи її в абсолютній темряві. Але робити було ні́чого, дівчина зітхнула й пішла далі.

Ганна почала обережно пробиратися вперед, переступаючи через якийсь мотлох і намагаючись не дуже шуміти. Протиснувшись крізь навалену купу залізяччя, збоку в стіні праворуч вона нарешті побачила те, що шукала, вхід до підземелля. Але дверей тут не було, у самій стіні зяяв лише чорний прямокутний одвірок, за порогом котрого круто вниз ішли вузькі сходи. Звідти тягнуло вологою та холодом. Очевидно, це і був той самий Вхід №2, позначений на плані санаторію. Ганна похитала головою, набираючись сміливості, зробила глибокий вдих і рішуче ступила у чорний дверний отвір на першу сходинку.

Тут не було плитки, яку вона бачила на стінках першого тунелю, коли з Максимом та Денисом вони йшли до кратера. Стіни цього проходу були грубо помуровані уже, певно, сто років назад, бо вся штукатурка давно осипалася під ноги. Тепер все було покрите товстим шаром якогось чорного слизу й пульсуючими чорними жилами, схожими на ті, котрі звисали з рук моторошної істоти з кабінету директора. Ці рухливі мотузки здригалися від кождого її кроку. Під ногами хлюпала в'язка жижа, яка огидно смерділа гнилим м'ясом, викликаючи у дівчини шлункові спазми. А зі стелі періодично теж їй на голову та плечі капала густа чорна рідина, схожа на смолу.

Підсвічуючи собі ліхтариком телефону, дівчина спускалася вузьким проходом все нижче і нижче під землю. Чим далі вона йшла, тим відчутнішим ставало тремтіння стін, об які вона інколи з огидою обпиралася, коли ноги ковзали по слизьких сходинках, здавалося, що десь там, глибоко під землею, щось ритмічно рухалося, працювало, здригалося, ніби був запущений велетенський механізм, або билося чиєсь гігантське серце.

Нарешті сходи закінчилися і дівчина потрапила у довгий вузький коридор, що зникав у пітьмі. І тут, у цьому коридорі, Ганна зненацька побачила, що світло ліхтарика висвітлює не лише повітря попереду, але і схожі на намальовані віньєтки химерно закручені й вузькі пасма туману, які рухалися дрібними змійками, і їх ставало все більше й більше, чим далі вона йшла вперед. Так, тепер вона знала, що цей туман несе повільну смерть, але дівчина тільки міцніше стиснула зуби і прискорила ходу. Ні, вона не зупиниться. Вона йтиме до кінця, щоб витягнути з цього мороку чоловіків, якщо їй це вдасться і якщо вони ще живі. І Ганна чітко усвідомлювала, що це її останній шанс. Або вона переможе й вибереться з підземелля, або назавжди залишиться в його темних лабіринтах, ставши частиною кошмару, у який її закинула доля…