Розділ сорок дев'ятий

Розділ сорок дев'ятий 

Ганна поверталася назад, до санаторію, і переживала дивні запаморочення. Але радше їх можна було назвати навіть не запамороченням її голови, а запамороченням світу навколо неї. З якоїсь причини ілюзія, що її оточувала, інколи розсипа́лася, тріскалася зникала несподіваними спалахами. Ось вона йде — і все навколо гарне, прекрасне, сонячне, яскраве, а потім раптом відбувалося якесь дивне викривлення реальності, раптова зміна картинки, наче у фільмі, і під її ногами замість чистої тротуарної плитки, якою було викладено стежину, чітко проступали сірі й покриті чорним слизом кам'яні плити, а повітря наповнював солодкуватий запах гниття, попелу й тління. Усюди на деревах висіла, схожа на рване шмаття, сіра павутина, а стовбури дерев, лавки та стіни будівель були обдерті, подекуди зруйновані, вкриті пульсуючими і схожими на сухожилля чорними жилами. Ганна запхала руку в сумочку й міцно схопила руків'я схованого там гострого кухарського ножа. Це хоч трохи додавало їй сил рухатися далі, приводило до тями серед раптової зміни дивних декорацій.

Вона вирішила не підійматися головними сходами, тверезо розсудивши, що позаду будівлі тож повинні бути якісь службові входи. Ганна обійшла центральний корпус і зайшла з тильного боку, де й справді знаходився вхід для персоналу. Під шаром ілюзії це були білі звичайні двері, але тепер дівчина, коли реальність інколи миготіла, бачила їх справжніми, потрісканими, почорнілими чи то від пожежі, чи то від часу. Двері не були замкнені, й Ганна пройшла всередину й одразу зачинила їх за собою, опинившись у напівтемному й моторошному коридорі. Обгорілі стіни сочилися чорною смолою, з розбитої стелі звисали якісь обірвані товсті кабелі, що чомусь здригалися і злегка рухалися, схожі на переплетіння живих чорних  гадюк. Стійкий запах нечистот і цвілі вдарив дівчині в ніс, і вона поморщилася, намагаючись не дихати глибоко, щоб вчергове не викликати в собі нудоту. Десь у глибині санаторію вона раптом на межі слуху почула ритмічне й глухе гудіння, а може то просто шумало їй у вухах, бо схоже було дуже на шум крові у венах.

Ганна йшла повільно й обережно, майже скрадаючись, намагаючись не наступати на сміття під ногами. Вона піднялася по обгорілих сходах на другий поверх, вже добре уявляючи, де кабінет директора санаторію, і незабаром стояла біля потрібних дверей. І ці двері були цього разу зачинені.

Ганна роззирнулася по коридору, але нікого поблизу не було, санаторій неначе вимер. Затримавши подих, дівчини витягнула з сумочки ніж, затиснула його в долоні і ще раз прислухалася. Із середини кабінету жодних звуків не долинало. Але як перевірити, чи є там хтось? Гм. Просто відчинити двері, звичайно. Ганна скривила губи в саркастичній і жахливій посмішці, яка були геть недоречною в час найвищої напруги, коли вона і боялася відчинити ці двері, і розуміла, що по-іншому зробити не вийде, не відчинити не можна…

Дівчина взялася за ручку, натиснула на неї, і двері безшумно піддалися й прочинилися. Всередині нікого не було. Віктор, якщо й, можливо, був десь тут, в санаторії, свій кабінет поки що залишив. Ганна ще раз озирнулася в коридор, переконалася, що навколо нікого немає, і прослизнула всередину, зачинивши за собою двері.

Усередині кабінет директора також не оминули жахливі зміни. Замість чудового євроремонту й дорогих меблів, які вона вже бачила в ілюзії, під час дивного прозріння перед нею поставало згоріле й понівечене приміщення. Масивний стіл був покритий товстим шаром сірого попелу й кіптяви, стіни обгоріли, а вікна виявилися затягнуті щільною сіткою незрозумілих чорних волокон, які ледь помітно ворушилися, пропускаючи крізь себе слабке світло сонячного дня. В одному кутку кабінету стояли якісь покорчені дошки, в іншому ж було навалено горою незрозумілі рулони та залишки зламаних стільців.

Ганна розуміла, що слід поспішати, поки нікого в цьому кабінеті немає, підійшла до обгорілого столу й почала гарячково витягувати й розглядати вміст шухляд, намагаючись знайти хоч якісь папери, які могли б пояснити, що тут, з біса, відбувається... Але всі шухляди були порожніми, заповненими тільки попелом згорілих паперів. Коли прийшла чергова хвиля ілюзії, то і в новому письмовому столі в шикарному кабінеті директора шухляди тож виявилися порожніми. Папери, що лежали на столі, як з'ясувалося, первозданно чисті, а коли дівчину накрила хвиля прозріння, то вони були просто попелом, який розсипа́вся від дотику.

Ганна підійшла до шафи, але і тут результати були такі ж самі, тобто ніякі. Жодних документів, паперів чи ще чого-небудь не збереглося. Її почали вже охоплювати розчарування й безнадія, аж раптом вона помітила в кутку кабінету залізний сейф, заставлений уламками дощок, з яких стирчали іржаві цвяхи. Це вже було щось.

Повідкидавши дошки на підлогу і відгрібши ногами сміття від дверцят, дівчина відчинила сейф і мало не заплакала, він теж був порожнім. І вона вже хотіла розчаровано йти геть, аж раптом її погляд зачепився за чорний прямокутник на самому дні сейфу. Оскільки полиці сейфу бали чорними, то й папка, котра лежала на полиці, була непомітною. Якби дівчина не придивилася краще, то так би її й не помітила. Ганна взяла в руки чорну папку і розгорнула її. Там було повно різних паперів, пожовтілих від часу документів, на деяких вона помітила рік, 1996-й. Це вже радувало. Невже їй вдалося, щось знайти?

Ганна підійшла з папкою ближче до вікна, на світло, щоб краще роздивитися знахідку, і в ту ж мить за її спиною щось заскреготало. Дівчини перелякано обернулася на звук. Щось величезне, те, що вона спочатку прийняла за нагромадження якихось залишків рулонів та поламаних стільців, поволі почало підійматися з підлоги в кутку кабінету…