Розділ сорок сьомий

Розділ сорок сьомий

Ганна розплющила очі й кілька секунд розгублено дивилася на білу стелю. За вікном світило сонце, десь на вулиці співали пташки, а в коридорі лунали чиїсь голоси. Вона почувалася просто чудово, ще раз пораділа, що приїхала сюди, в цей санаторій. Давно треба було вже відпочити.

Коли вона сіла на ліжку, різкий гострий біль пронизав ліве передпліччя. Ганна зморщилася, поглянула на руку й отетеріла. 

Шкіра на руці була порізана й залита засохлою кров’ю. А з червоних порізів, що складалися один біля одного нерівними кривавими лініями, чітко вимальовувалося коротке слово: КУБ. Щоправда, остання літера залишилася недописаною, бо її заокругленість обривалася, так і не дотягнувшись до вертикальної палички.

Дівчина застигла, дивлячись на руку в якійсь дивній нестямі. Вона смикнула рукою, і її раптом занудило від тупого і пульсуючого болю, рана засаднила, а краї порізів злегка розійшлися і засочилися сукровицею. Боже, що це таке? Хто міг таке їй зробити? Навіщо? Який куб? Що за чортівня?

Тремтячими пальцями вона доторкнулася до рани, в надії, що це їй просто ввижається і вона зараз отямиться, і на шкірі нічого не буде. Але рана тільки відгукнулася болем. Вона справді була там. І те дивне і не зрозуміле слово теж було там. Може, це вона сама порізала собі руку? Але навіщо? Для чого спеціально вирізати конкретно це слово?

Ганна кинула погляд на стілець біля ліжка, де лежала її сумка. Дівчина схопилася з ліжка і підскочила до неї, розстебнула блискавку й побачила у сумочці кухарський ніж. На його лезі запеклася темна кров. А потім раптом дівчина помітила, що і сама сумочка, і її сукня, в якій вона чомусь спала, і білосніжна постіль також були закривалені. Серце дівчини мало не вилетіло із грудей від жаху, її занудило ще більше, рани на руці занили ще сильніше, а в кімнаті раптом стало дуже душно.

Поруч на тумбочці лежав її мобільний телефон, увімкнений у розетку, він, очевидно, всю ніч заряджався. Ганна схопила смартфон, щоб поглянути котра година, але екран раптом блимнув яскравим світлом. Замість звичного робочого столу вискочило системне вікно: «Увага! Пам'ять пристрою переповнена. Неможливо зберегти нові файли».

Вона роздратована натиснула кнопку і програма перекинула її в галерею, щоб видалити щось зайве. І тут Ганні стало ще страшніше, тому що вона побачила фото та відео.

Ось на екрані з'явилося фотографія, де вона сама, бліда, із заляканими очима та ще якимсь незнайомим чоловіком дивилася просто в об'єктив. І її обличчя, і обличчя того чоловіка були сірими і страшними, виснаженими, неначе в трупів. Хто це такий?! Чому вона стоїть поруч із цим незнайомцем? Наступне фото показало їй блідого і худющого чоловіка, схожого на скелет, він мав порожні й скляні очі, які лякали до гикавки.

Ганна задихнулася, ледь стримавши крик, відкрила перше-ліпше відео в папці і натиснула «Відтворити».

Короткий ролик був ще незрозумілішим. На екрані з'явилася чорна і глибока вирва якогось кратера, а на дні пульсував величезний і химерний куб, монолітна чорна конструкція, від якої віяло навіть через екран телефону нелюдським жахом.

І тут Ганну наче блискавкою вдарило. Усі спогади — затягнутий туманом ліс, сам кошмарний туман, панічна втеча від монстра, який видавав себе за її брата Дениса, Віктор у кабінеті директора санаторію, Максим який котиться схилом чорного кратера і зникає у туманному кубі, незрозумілий кратер та чорний кошмарний куб, про який вона хотіла нагадати собі, зробивши оцей поріз на передпліччі, — лавиною хлинули в її свідомість. Вона все згадала.

Зненацька у двері її номера гучно постукали...