Розділ 15

–Стій! – підбіг до Оксани, яка чекала на східцях, Марко. – Ти уся в снігу. Давай змету.

–Ну, давай, – усміхнулась дівчина.

Хлопець узяв спертий до стіни віник і акуратно почав стягувати сніг з Оксани. Вони дивились один одному в очі, злегка усміхаючись грайливо.

–Тепер моя черга, – сказала дівчина, забираючи віник.

–Що це було? – запитав Марко, обертаючись спиною.

–Ти про що? – Оксана хитро примружила очі.

–Ти знаєш, – червоні від морозу щоки Марка стали ще більш багряними.

–Хм, – вона зітхнула і завернула очами. – А на що було схоже?

–На по...

Двері в хату прочинились і в них з’явилась Катерина. Вона аж підскочила від несподіванки.

–О, Боже! Що ж ви мене так лякаєте? Мало Бровкову вечерю не розлила.

–Ми не хотіли, – знизала плечами Оксана.

–До речі, а де він? – оглянувся Марко. – Бровко! Друже!

Собака висунув голову з буди і глянув на господаря.

–Чого ти там сидиш? Йди сюди.

–Він з того часу, як ви поїхали навідувати Василя Васильовича, забився у буду і не виходить, – пояснила Катерина.

–Дайте мені миску, мамо,– попросив Марко, – я йому віднесу.

Хлопець підійшов до собаки і поставив миску з їжею поруч. Бровко опустив голову майже до землі і дивився на хлопця перелякано-винуватими очами.

–Їж, – підсунув посудину ближче Марко. – Що з тобою, звірюко?

Собака голосно дихав, коли хлопець погладив його, але їсти не почав. Марко провів рукою по чорній морді Бровка і той подався назад та заскавулів.

–Що таке? – хлопець глянув на рукавицю, яку вкрили плями крові. – Ти поранився? Але як?

По морді собаки проходили кілька продовгуватих ран. Через густу чорну шерсть Марко одразу їх не помітив.

–Хто ж тебе так? – запитав хлопець скоріше у мами ніж у тварини. – Мам?

–Уявлення не маю, – здивувалась Катерина.

–Може знову за котами ганявся? – висловила здогадку Оксана.

–Тут хіба наш Мурчик, або ваш Васька, – розвів руками Марко. – А їх він по кілька разів на день гонить. Сніжинка...

–Може бути. Вона уже одного разу його подряпала, – погодилась Оксана.

–Так, але цього разу ран багато і вони досить глибокі, – вказував на морду собаки Марко. – Сніжинка сьогодні виходила на двір?

–Та хто її знає? – знизала плечами Катерина. – Вона за ногами виходить, за ногами заходить так, що й годі її помітити.

Та щойно вона закінчила говорити, як на порозі з’явилась Сніжинка. Кішка потерлась спочатку до ноги Катерини, тоді Оксани і сіла вмиватися, примружуючи цибулясті очі.

–Ти дивись, – звела брови дівчина, – вже тут, як тут. Ти чого бешкетуєш?

Бровко сховався у буду і знову жалібно заскавулів. Тоді, вочевидь знайшов у собі хоробрість і загарчав. Далі пішов гавкіт. Не той добрий і грайливий, до якого усі звикли, а озлоблений, змішаний з хрипінням. Час від часу, голова собаки виглядала з буди і Марко бачив злісний оскал. З його морди капала слина.

–Оце вже щось, – здивувався хлопець.

Бровко неочікувано вискочив з буди і метнувся до кішки. Ніхто не встиг навіть відреагувати. Та собака зупинився за пів метра від Сніжинки і поривався до неї то підстрибуючи ближче, до відстрибуючи. Кішка сиділа так, немов би нічого не трапилось так, ніби її хочуть погладити, а не розірвати.

–Бровко! Фу! – кинувся за собакою Марко.

З хати босоніж вибіг Іванко. Кішка плигнула йому на руки і він притиснув її до грудей.

–Ти зовсім здурів, Бровко!? – крикнув молодший брат. – Зажерти хотів?

Собака, рвонув вперед з оскаленими зубами з шаленим гарчанням. Марко в останній момент плигнув на Бровка, обхопив його двома руками і звалив на сніг. Той ще трохи попручався, а тоді заспокоївся. Собака знову заскавулів, подивився господарю просто в очі, немов людина і почав винувато лизати щоки Марка.

–Прив’яжи його! Посади на ланцюг! – наморщив носа Іванко. – Він уже зовсім збісився. Мало на мене не накинувся.

–Краще забери кішку, – відповів Марко. – Поки її не було, він такого не робив. Бровко злий на Сніжинку, тому що вона його поцарапала.

–Вона не винувата, що у нього мізків немає.

–Навіщо ти так говориш? – обурився старший брат. – Ти ж знаєш, що Бровко – дуже розумний собака.

–Був. Згадай, як він тебе за руку цапнув. Що не було такого?

–Він не вкусив. Ти ж знаєш.

–Ану заспокоїлось! – крикнула Катерина. – Що це з вами робиться?

–Нічого, – надувся Іванко. – Чого це він на Сніжинку наговорює? Вона не царапала Бровка. Вона не могла. Він бреше.

–А хто ж тоді? – вказав Марко на морду собаки. – Глянь, які рани.

–Звідки мені знати, – задер носа молодший брат.

В цей же момент Сніжинка вислизнула з рук Іванка і побігла до хвіртки, яка вела до саду. Бровко вирвався з обіймів Марка і помчав слідом. Але кішка прудко вистрибнула на огорожу і спостерігала, як собака безпомічно гавунить і скаче, намагаючись її дістати.

–Сніжинко! – побіг до хвіртки Іванко. – Забери свого дурнуватого собаку.

–Синку, куди ти босий!? – крикнула Катерина.

Оксана розгублено стояла, немов вкопана і не знала, а ні що говорити, а ні що робити. На її пам’яті, а це із самого дитинства, брати жодного разу не те, що не сварились, а навіть і не сперечались особливо. Всі говорили, що таких відносин, дружби, любові і взаємної підтримки, які були між Марком та Іванком, ще ніколи не бачили.

–Бровко! Фу! – і собі побіг Марко.

Лиш тільки Іванко підбіг до кішки, як та плигнула з огорожі в засніжений сад. Хлопець відчинив хвіртку і, провалюючись в глибокий сніг, пішов слідом.

–Стій, Сніжинко!

А кішка йшла повільно по поверхні снігу і час від часу оглядалась так, немов би чекала на Іванка. Кучугурами пробирався і Марко, хапаючи за шерсть Бровка, який все рвався і рвався за Сніжинкою.

–Що це!? – зарепетував Іванко. – Що це!?

Сніжинка вискочила на яблуню, пройшла по широкій гілці і зручно вмостилась на ній. Її великі очі з тоненькими стрілками-зіницями дивились просто вниз.