Глава 14

Цього вечора я танцювала, як ніколи! Не знаю, що стало причиною: можливо, гарна мелодія або мій улюблений танець? Особливий, танець кохання - румба. Чи справа в Рамоні? Він, як зазвичай, знайшов мене серед натовпу. Я завжди безпомилково відчувала його наближення, і чекала... Проте цього разу все було інакше, не так! Я не тільки отримувала задоволення від рухів, насолоджувалася ними, але й вперше відчувала себе такою розкутою, відвертою, сміливою. Сексуальною, врешті-решт! І Рамон відчув цю зміну в мені. Я побачила, як очі його загорілися, і він сам став більш наполегливим і зухвалим в танці. Він подивився на мене по-іншому, не просто як на партнерку, а як на жінку! А під кінець, зробивши випад, мав намір поцілувати мене. Я бачила це в його темному, як ніч, погляді. Його голова схилилася до моєї, рука ніжно торкнулася щоки і мої очі закрилися. Я уявила на його місці Ніколаса, і біль стиснув моє серце залізними обручами. Як би я не намагалася - ніхто і ніщо не замінить мені його. Вирвавшись з обіймів Рамона, я побігла в бік туалету. Дякувати Богу, всередині нікого не було. Бризнула в обличчя холодною водою: сподівалася заспокоїтися. А потім спершись на умивальник, я дивилася на своє відображення в дзеркалі. Темне волосся обрамляло овал обличчя, рот напіввідкритий від швидкого дихання, що збилося під час танцю, на щоках жевріють дві червоні плями, а в очах - переляк та відчай. Що зі мною? Я не розуміла своєї реакції. Невже це Рамон викликав у мене такі почуття?

Ні, справа зовсім не в ньому. Копнувши глибше, зрозуміла це. Я злякалася, що так і не дочекаюся взаємності від Ніка. А заміна його кимось іншим, здалася мені страшної альтернативою, що, власне, я і довела, підсвідомо тікаючи від поцілунку Рамона. Не змогла б просто винести доторку чужих губ! Я не бачила іншої людини поруч з собою, крім Ніколаса Пірса.

  Вийшовши через кілька хвилин, я побачила Рамона, він чекав мене біля дверей. Значить, пішов за мною. Співчутливо дивлячись на мене, чоловік  простягнув руку і повів мене до одного із затишних куточків біля дальньої стіни, що утворювала собою кілька ніш, закритих важкими портьєрами, і приховувала нас від цікавих поглядів. Всередині знаходилися м'який невеличкий диван і витончений журнальний столик. Жестом запропонувавши мені сісти, Рамон теж влаштувався поруч.

  - Пробач, я не знаю, що найшло на мене, - почала плутано вибачатися я, вперше за весь час нашого знайомства заговоривши з ним. Але він приклав палець до моїх губ і похитав головою, пригортаючи до себе. І я як мале дитя розридалася просто в нього на грудях, промочивши його чорну шовкову сорочку наскрізь. Рамон не звертав уваги, тільки погладжував по спині, нічого не кажучи. Він так нагадав мені батька, який теж ось так мовчки відкривав обійми  - і всі проблеми зникали. Навряд чи зараз так вийде, проте мені трохи полегшало. Виплакавшись досхочу, я витерла по-дитячому носа в запропоновану хустинку і підняла на нього очі.  Він продовжував мовчати. І це вже якось почало напружувати мене. Я захотіла почути, нарешті, голос мого таємничого партнера. Навіть ім'я цієї людини я дізналася від інших - його хтось окликнув.

  - Будь ласка, скажи що-небудь, - прошепотіла я. Але він похитав головою. - Чому? Ти не хочеш говорити зі мною? Рамон важко зітхнув, потім відвів локон з моєї щоки і якось винувато посміхнувся лише одними куточками губ, при цьому його очі були такими сумними, що мені стало ніяково навіть за своє прохання. Хоча я й не розуміла такої його поведінки. Я взагалі нічого не розуміла. Він схилив голову і витягнув щось із кишені штанів. Це був блокнотик, що легко поміщався в долоню і маленька ручка. Рамон написав в ньому кілька слів і простягнув мені. «Я не можу говорити» - прочитала я і застигла, дивлячись на слова, виведені трохи незграбним почерком. Але значення написаного не змінилося. Я підняла очі на чоловіка, що сидів біля мене, і побачила сором’язливу посмішку. І все ті ж сумні очі.

  - Як? - видихнула я, розгубившись. - Але ж ти ж танцюєш! Значить чуєш?! Він кивнув, взяв з моїх рук блокнот і щось знову швидко начеркав.  Потім підсунув його до мене, а сам відвернувся вбік, ховаючи погляд.

  «П'ять років тому, на моїх очах загинула моя наречена. Кейт. Її збила машина. Відтоді я не сказав більше ні слова».

  - Боже мій! - вигукнула я, прикривши рота рукою. - Рамон, мені так шкода, - я торкнулася його плеча, не знаючи, що ще сказати. Він знову посміхнувся і похитав головою, притискаючи вказівний палець до губ.  Кілька секунд і я знову читаю. Повільна посмішка осяює моє обличчя, а з очей капають тихенько сльози.

  "Не потрібно слів. Я знаю і так все. І бажаю кожному знайти те щастя в житті, хоча б на коротку мить, яке я відчував, будучи разом з Кейт. Краще кохати і втратити, ніж не кохати взагалі! Тому я щасливий. А танці - це все, що залишилося мені від неї. Тепер я просто танцюю».

  - Ти дивовижна людина, Рамон, - промовила я, задумавшись. - Я дуже рада, що зустріла тебе. Справді. Скажи, ви обоє займалися танцями? Ти написав, що це все, що залишилося тобі від неї!

  Рамон кивнув і взяв ручку написати відповідь. Я чекала з нетерпінням, коли він закінчить. Його історія зворушила мене до глибини душі. І найдивніше те, як він ставиться до цього. З щирою вдячністю за подаровані хвилини щастя.

  «Ми були знаменитою парою в світі танцю, вигравали престижні конкурси, отримували нагороди, мріяли про майбутнє. Але доля розпорядилася інакше. Я танцюю тільки в пам'ять про неї. Так мені здається, що вона поруч.  А сьогодні ти особливо мені нагадала Кейт. Ви дуже схожі зовні, але водночас різні. Вперше побачивши тебе, я не повірив своїм очам. Думав, доля зіграла зі мною злий жарт.... або збожеволів!