Аурелія
Ізабелла розклала на чорному камені срібні пластини з рунами й провела над ними долонею. Символи спалахнули, з'єднуючись тонкими магічними нитками, які простягнулися до краю Великого Розколу. Я спостерігала за їхнім рухом, але дедалі частіше погляд повертався до прірви. Золоте й фіолетове сяйво пульсувало внизу, а срібний півмісяць на моєму зап'ястку ставав дедалі гарячішим.
— Дивно, — пробурмотіла Ізабелла. — Руни не можуть визначити джерело порушення. Наче Розкол навмисно приховує від нас своє Серце.
Позаду почувся сміх Даргана, а потім роздратований голос Морфіуса.
— Ще раз увірвешся до моїх покоїв без дозволу, і я особисто скину тебе з найвищої вежі Ноктарії!
— Ми ж подумали, що на тебе напали! — засміявся генерал. — Хто знав, що ти настільки зайнятий нашою прекрасною королевою?
— Даргане!
— Гаразд. Наступного разу просто побажаю тобі приємного вечора.
Я мимоволі всміхнулася, згадавши вчорашній поцілунок. Та усмішка зникла, коли біля самого вуха пролунав знайомий голос.
— Ауреліє… Подивися на себе. Учора ще була моєю дружиною, а сьогодні вже готова розсунути ноги перед іншим.
Каліан.
Я різко озирнулася, але позаду нікого не було.
— Брудна зраднице. Думаєш, король Ночі не зрозуміє, яка ти насправді?
— Замовкни, — прошепотіла я.
Ізабелла підняла голову, але я вже дивилася в глибину Розколу. Там, на вузькому кам'яному виступі, стояв Каліан. Він усміхався й простягав до мене руку, а я раптом відчула дивне полегшення. Страх, провина й навіть біль від його зради зникли, залишивши після себе холодну порожнечу.
— Іди сюди, Ауреліє. Настав час побачити, ким ти стала насправді.
Я зробила крок до краю й стрибнула.
Золоте світло підхопило мене, дозволивши плавно приземлитися на виступ приблизно посередині Розколу. Каліан зник, а згори долинув лютий крик.
— АУРЕЛІЄ!
За секунду Морфіус уже стояв переді мною. Величезні крила з чорного диму розгорнулися за спиною, срібні очі сліпуче блищали, а обличчя було спотворене люттю.
— Ти збожеволіла?! Якого біса ти щойно зробила?!
Я дивилася на нього й намагалася пригадати, чому ще вчора від одного його погляду в мене тремтіли коліна. Тепер не відчувала нічого. Ні страху, ні ніжності, ні полегшення від того, що він поруч.
— Ось він, твій новий господар. Дивися, як гарно вміє гарчати.
— Закрий рота, Морфіусе, — холодно промовила я.
Він завмер. Лють у його очах поступилася тривозі.
— Ауреліє, що з тобою? Це місце впливає на тебе. Дай руку, ми повернемося нагору.
Я відступила й усміхнулася.
— Ти завжди такий жалюгідний, коли хтось не виконує твоїх наказів? Чи тільки зі мною вдаєш турботливого чоловіка?
— Я намагаюся тобі допомогти.
— Як учора? Скажи, скільком жінкам ти вже розповідав, що вони особливі, перш ніж затягнути їх до свого ліжка?
Його обличчя змінилося.
— Обережніше, Ауреліє.
— А що? Правда болить? Ти справді думав, що я закохалася через кілька гарних слів і вмілі поцілунки? Можливо, мені просто захотілося розважитися.
Він відступив, наче я вдарила його. На мить у срібних очах промайнув біль, але потім Морфіус схопився за голову й похитнувся.
— Ні… Не знову…
Його погляд був спрямований кудись повз мене, а чорний дим навколо крил почав густішати.
— Я не міг їх урятувати, — прошепотів він. — Я намагався… Я зробив усе…
Він важко дихав, наче хтось невидимий стискав його горло. Я мала б допомогти, але натомість відчула дивне задоволення.
— Скількох ти не зміг урятувати, Морфіусе? Чи, може, вони загинули саме через тебе?
Він повільно підняв голову.
І щось у ньому зламалося.
Срібні очі стали майже білими, обличчя спотворила жорстока усмішка, а з грудей вирвалося низьке гарчання.
— Знаєш, Ауреліє, я справді був дурнем. Повірив, що за твоєю гарною зовнішністю ховається щось більше, ніж зламана жінка, яка досі плазує перед спогадами про свого чоловіка.
Золоте полум'я спалахнуло на моїх пальцях.
— Повтори.
— Ти чудово почула. Каліан зрадив тебе, а ти вирішила, що тепер маєш право калічити всіх навколо. Ти навіть не здатна прийняти кохання, не перетворивши його на чергову трагедію!
Я засміялася. Голосно, майже істерично, насолоджуючись тим, як мої слова ранять його.
— Кохання? Не сміши мене! Ти просто хочеш довести собі, що навіть таке чудовисько, як ти, хтось здатен полюбити. Але за сотні років ніхто так і не зміг залишитися поруч із тобою. Мабуть, навіть вічність із тобою була б гіршою за смерть.
Морфіус завмер. Темрява вибухнула навколо його тіла, крила збільшилися, а пальці видовжилися, перетворюючись на моторошні кігті.
— Принаймні я не зраджував того, кому присягався у вірності, — прохрипів він. — Ти ж навіть власного чоловіка не змогла втримати від чужого ліжка. Може, проблема ніколи не була лише в Каліані?
Я застигла. Ці слова вдарили так сильно, що на мить навіть голоси в голові замовкли. А потім усередині спалахнула нестримна лють.
— Ти огидний! Тепер я розумію, чому ти сам! Ніхто при здоровому глузді не захоче ділити життя з таким виродком!
— А ти думаєш, хтось захоче залишитися поруч із жінкою, яка знищує все, до чого торкається?! — заревів він. — Каліан хоча б вчасно зрозумів, із ким зв'язався!
Я закричала, і золоте полум'я охопило руки, плечі й волосся. Темрява Морфіуса відповіла величезною хвилею чорного диму. Ми стояли один навпроти одного, вже майже не схожі на себе. Переді мною було чудовисько зі срібними очима й кігтями, а я сама перетворювалася на щось не менш жахливе. І найстрашніше — мені це подобалося.
— АУРЕЛІЄ! МОРФІУСЕ! — долинув згори крик Ізабелли. — НЕ СЛУХАЙТЕ ГОЛОСІВ! ЦЕ РОЗКОЛ!
Я підняла голову й побачила її поруч із Дарганом. Генерал намагався спуститися, але невидимий бар'єр відкидав його назад.
Відредаговано: 20.11.2026