Коли Ніч торкнеться Світанку

Розділ 30

Аурелія

Ізабелла розклала на чорному камені срібні пластини з рунами й провела над ними долонею. Символи спалахнули, з'єднуючись тонкими магічними нитками, які простягнулися до краю Великого Розколу. Я спостерігала за їхнім рухом, але дедалі частіше погляд повертався до прірви. Золоте й фіолетове сяйво пульсувало внизу, а срібний півмісяць на моєму зап'ястку ставав дедалі гарячішим.

— Дивно, — пробурмотіла Ізабелла. — Руни не можуть визначити джерело порушення. Наче Розкол навмисно приховує від нас своє Серце.

Позаду почувся сміх Даргана, а потім роздратований голос Морфіуса.

— Ще раз увірвешся до моїх покоїв без дозволу, і я особисто скину тебе з найвищої вежі Ноктарії!

— Ми ж подумали, що на тебе напали! — засміявся генерал. — Хто знав, що ти настільки зайнятий нашою прекрасною королевою?

— Даргане!

— Гаразд. Наступного разу просто побажаю тобі приємного вечора.

Я мимоволі всміхнулася, згадавши вчорашній поцілунок. Та усмішка зникла, коли біля самого вуха пролунав знайомий голос.

— Ауреліє… Подивися на себе. Учора ще була моєю дружиною, а сьогодні вже готова розсунути ноги перед іншим.

Каліан.

Я різко озирнулася, але позаду нікого не було.

— Брудна зраднице. Думаєш, король Ночі не зрозуміє, яка ти насправді?

— Замовкни, — прошепотіла я.

Ізабелла підняла голову, але я вже дивилася в глибину Розколу. Там, на вузькому кам'яному виступі, стояв Каліан. Він усміхався й простягав до мене руку, а я раптом відчула дивне полегшення. Страх, провина й навіть біль від його зради зникли, залишивши після себе холодну порожнечу.

— Іди сюди, Ауреліє. Настав час побачити, ким ти стала насправді.

Я зробила крок до краю й стрибнула.

Золоте світло підхопило мене, дозволивши плавно приземлитися на виступ приблизно посередині Розколу. Каліан зник, а згори долинув лютий крик.

— АУРЕЛІЄ!

За секунду Морфіус уже стояв переді мною. Величезні крила з чорного диму розгорнулися за спиною, срібні очі сліпуче блищали, а обличчя було спотворене люттю.

— Ти збожеволіла?! Якого біса ти щойно зробила?!

Я дивилася на нього й намагалася пригадати, чому ще вчора від одного його погляду в мене тремтіли коліна. Тепер не відчувала нічого. Ні страху, ні ніжності, ні полегшення від того, що він поруч.

— Ось він, твій новий господар. Дивися, як гарно вміє гарчати.

— Закрий рота, Морфіусе, — холодно промовила я.

Він завмер. Лють у його очах поступилася тривозі.

— Ауреліє, що з тобою? Це місце впливає на тебе. Дай руку, ми повернемося нагору.

Я відступила й усміхнулася.

— Ти завжди такий жалюгідний, коли хтось не виконує твоїх наказів? Чи тільки зі мною вдаєш турботливого чоловіка?

— Я намагаюся тобі допомогти.

— Як учора? Скажи, скільком жінкам ти вже розповідав, що вони особливі, перш ніж затягнути їх до свого ліжка?

Його обличчя змінилося.

— Обережніше, Ауреліє.

— А що? Правда болить? Ти справді думав, що я закохалася через кілька гарних слів і вмілі поцілунки? Можливо, мені просто захотілося розважитися.

Він відступив, наче я вдарила його. На мить у срібних очах промайнув біль, але потім Морфіус схопився за голову й похитнувся.

— Ні… Не знову…

Його погляд був спрямований кудись повз мене, а чорний дим навколо крил почав густішати.

— Я не міг їх урятувати, — прошепотів він. — Я намагався… Я зробив усе…

Він важко дихав, наче хтось невидимий стискав його горло. Я мала б допомогти, але натомість відчула дивне задоволення.

— Скількох ти не зміг урятувати, Морфіусе? Чи, може, вони загинули саме через тебе?

Він повільно підняв голову.

І щось у ньому зламалося.

Срібні очі стали майже білими, обличчя спотворила жорстока усмішка, а з грудей вирвалося низьке гарчання.

— Знаєш, Ауреліє, я справді був дурнем. Повірив, що за твоєю гарною зовнішністю ховається щось більше, ніж зламана жінка, яка досі плазує перед спогадами про свого чоловіка.

Золоте полум'я спалахнуло на моїх пальцях.

— Повтори.

— Ти чудово почула. Каліан зрадив тебе, а ти вирішила, що тепер маєш право калічити всіх навколо. Ти навіть не здатна прийняти кохання, не перетворивши його на чергову трагедію!

Я засміялася. Голосно, майже істерично, насолоджуючись тим, як мої слова ранять його.

— Кохання? Не сміши мене! Ти просто хочеш довести собі, що навіть таке чудовисько, як ти, хтось здатен полюбити. Але за сотні років ніхто так і не зміг залишитися поруч із тобою. Мабуть, навіть вічність із тобою була б гіршою за смерть.

Морфіус завмер. Темрява вибухнула навколо його тіла, крила збільшилися, а пальці видовжилися, перетворюючись на моторошні кігті.

— Принаймні я не зраджував того, кому присягався у вірності, — прохрипів він. — Ти ж навіть власного чоловіка не змогла втримати від чужого ліжка. Може, проблема ніколи не була лише в Каліані?

Я застигла. Ці слова вдарили так сильно, що на мить навіть голоси в голові замовкли. А потім усередині спалахнула нестримна лють.

— Ти огидний! Тепер я розумію, чому ти сам! Ніхто при здоровому глузді не захоче ділити життя з таким виродком!

— А ти думаєш, хтось захоче залишитися поруч із жінкою, яка знищує все, до чого торкається?! — заревів він. — Каліан хоча б вчасно зрозумів, із ким зв'язався!

Я закричала, і золоте полум'я охопило руки, плечі й волосся. Темрява Морфіуса відповіла величезною хвилею чорного диму. Ми стояли один навпроти одного, вже майже не схожі на себе. Переді мною було чудовисько зі срібними очима й кігтями, а я сама перетворювалася на щось не менш жахливе. І найстрашніше — мені це подобалося.

— АУРЕЛІЄ! МОРФІУСЕ! — долинув згори крик Ізабелли. — НЕ СЛУХАЙТЕ ГОЛОСІВ! ЦЕ РОЗКОЛ!

Я підняла голову й побачила її поруч із Дарганом. Генерал намагався спуститися, але невидимий бар'єр відкидав його назад.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше