Коли Ніч торкнеться Світанку

Розділ 10

Аурелія

Я завжди думала, що повернення додому має приносити полегшення.

Ще зовсім нещодавно мені здавалося, що варто лише знову відчути тепло Мінарісу, побачити знайомі золоті вежі й вдихнути аромат білих троянд, як усе стане на свої місця. Я знову буду собою. Королевою Світанку, дружиною Каліана, останньою спадкоємицею сонячної магії.

Але тепер, стоячи посеред палацового саду, я не впізнавала власного королівства.

Троянди, серед яких я прокинулася, схилили голівки. Їхні колись білосніжні пелюстки вкрилися бурими плямами, а листя на деревах пожовкло, хоча в Мінарісі ніколи не існувало осені. Вода у фонтанах текла тонкими струменями, ледь торкаючись мармурових чаш. Навіть сонце здавалося блідим, наче його світло розчинили у воді.

Я опустилася навпочіпки біля найближчого куща й обережно торкнулася зів'ялої троянди.

— Пробач, — прошепотіла я.

Квітка ледь помітно здригнулася. На мить її пелюстками пробігло золоте сяйво, але майже відразу згасло. Я відсмикнула руку, відчувши знайомий неприємний біль під ребрами.

Без моєї крові твоє світло згасне остаточно.

Я невдоволено зітхнула. Навіть перебуваючи за сотні миль від Морфіуса, я примудрялася чути його голос у власній голові.

— Нестерпний чоловік, — пробурмотіла я.

— Кажуть, король уже збирає радників.

Я здригнулася й швидко сховалася за високим кущем. Садовою доріжкою йшли дві служниці з кошиками білизни.

— А що з нашою королевою? — запитала одна. — Невже її досі не знайшли?

— Його Величність каже, що її викрав король Ночі. Начебто тримає в полоні й не дозволяє повернутися.

— Бідолашна Аурелія... Вона ж ніколи нікому не зробила нічого поганого.

Я притиснула долоню до грудей.

— А моя сестра каже, що королева сама втекла, — тихіше продовжила друга. — Мовляв, відчула, що світло згасає, і покинула нас.

— Не говори дурниць. Вона б так не вчинила.

Служниці пішли далі, а я залишилася стояти серед зів'ялих троянд, не знаючи, що болить сильніше: їхні слова чи усвідомлення, що я справді залишила свій народ, навіть не попередивши його.

Я хотіла вийти до них. Сказати, що повернулася, що все ще шукаю спосіб урятувати Мінаріс. Але тоді про мою появу відразу дізнається Каліан, а я ще не була готова до зустрічі з ним.

Поглянувши на власні долоні, я пригадала один із найперших уроків матері. Світло здатне не лише освітлювати, а й приховувати. Якщо правильно заломити його навколо предмета, людське око просто не помітить того, що стоїть перед ним.

Колись я використовувала ці чари, щоб ховатися від наставників.

Мати завжди знаходила мене за сміхом.

Я заплющила очі й дозволила золотій магії розтектися вздовж шкіри. Повітря навколо затремтіло, а тоді мої руки стали прозорими. За кілька секунд я вже бачила крізь власне тіло мармурову доріжку.

— Принаймні щось іще працює, — прошепотіла я.

І рушила до палацу.

Коридори зустріли мене незвичною тишею.

Слуги поспішали повз, не помічаючи моєї присутності. Двоє вартових біля сходів обговорювали нові накази короля, а придворні, які раніше схиляли голови при моїй появі, тепер проходили настільки близько, що я мусила відступати до стін.

Магія невидимості вимагала більше сил, ніж я очікувала. Уже за кілька хвилин дихання почастішало, а під ребрами з'явилося неприємне поколювання. Я вперто ігнорувала його, доки не дісталася коридору біля тронної зали.

Саме там я почула голос Каліана.

— Військо повинне бути готове якнайшвидше.

Я завмерла.

Двері були прочинені, і крізь вузьку щілину я побачила чоловіка, який стояв біля великої карти двох королівств. Навколо нього зібралися радники й воєначальники.

Каліан мав такий самий вигляд, як і в день нашого прощання. Світле волосся акуратно зачесане, на плечах білий плащ із золотим шиттям, а на обличчі — спокійна впевненість. Але вперше на його голові сяяла корона. Корона мого батька. Масивна, викувана з чистого золота, з високими променями, що здіймалися над головою, наче застигле сонячне сяйво. Її прикрашали великі білі діаманти, а в центрі височів величезний бурштиновий камінь, у глибині якого, здавалося, палав справжній вогонь. Я пам'ятала цю корону з дитинства. Вона була символом влади нашого роду.

Я відчула, як серце починає стискатися так, наче зараз розірветься від сумішші розгубленості і зради.

— Але, Ваша Величносте, — озвався один із радників, — якщо ми нападемо на Ноктарію, це може порушити стародавні печаті. Дехто вважає, що королівства й без того поступово втрачають рівновагу.

Каліан невдоволено постукав пальцями по столу.

— Саме тому ми повинні діяти зараз.

— Ви хочете знищити Ноктарію?

— Я хочу, щоб ніякого об'єднання ніколи не сталося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше