Аурелія
Я завжди думала, що повернення додому має приносити полегшення.
Ще зовсім нещодавно мені здавалося, що варто лише знову відчути тепло Мінарісу, побачити знайомі золоті вежі й вдихнути аромат білих троянд, як усе стане на свої місця. Я знову буду собою. Королевою Світанку, дружиною Каліана, останньою спадкоємицею сонячної магії.
Але тепер, стоячи посеред палацового саду, я не впізнавала власного королівства.
Троянди, серед яких я прокинулася, схилили голівки. Їхні колись білосніжні пелюстки вкрилися бурими плямами, а листя на деревах пожовкло, хоча в Мінарісі ніколи не існувало осені. Вода у фонтанах текла тонкими струменями, ледь торкаючись мармурових чаш. Навіть сонце здавалося блідим, наче його світло розчинили у воді.
Я опустилася навпочіпки біля найближчого куща й обережно торкнулася зів'ялої троянди.
— Пробач, — прошепотіла я.
Квітка ледь помітно здригнулася. На мить її пелюстками пробігло золоте сяйво, але майже відразу згасло. Я відсмикнула руку, відчувши знайомий неприємний біль під ребрами.
Без моєї крові твоє світло згасне остаточно.
Я невдоволено зітхнула. Навіть перебуваючи за сотні миль від Морфіуса, я примудрялася чути його голос у власній голові.
— Нестерпний чоловік, — пробурмотіла я.
— Кажуть, король уже збирає радників.
Я здригнулася й швидко сховалася за високим кущем. Садовою доріжкою йшли дві служниці з кошиками білизни.
— А що з нашою королевою? — запитала одна. — Невже її досі не знайшли?
— Його Величність каже, що її викрав король Ночі. Начебто тримає в полоні й не дозволяє повернутися.
— Бідолашна Аурелія... Вона ж ніколи нікому не зробила нічого поганого.
Я притиснула долоню до грудей.
— А моя сестра каже, що королева сама втекла, — тихіше продовжила друга. — Мовляв, відчула, що світло згасає, і покинула нас.
— Не говори дурниць. Вона б так не вчинила.
Служниці пішли далі, а я залишилася стояти серед зів'ялих троянд, не знаючи, що болить сильніше: їхні слова чи усвідомлення, що я справді залишила свій народ, навіть не попередивши його.
Я хотіла вийти до них. Сказати, що повернулася, що все ще шукаю спосіб урятувати Мінаріс. Але тоді про мою появу відразу дізнається Каліан, а я ще не була готова до зустрічі з ним.
Поглянувши на власні долоні, я пригадала один із найперших уроків матері. Світло здатне не лише освітлювати, а й приховувати. Якщо правильно заломити його навколо предмета, людське око просто не помітить того, що стоїть перед ним.
Колись я використовувала ці чари, щоб ховатися від наставників.
Мати завжди знаходила мене за сміхом.
Я заплющила очі й дозволила золотій магії розтектися вздовж шкіри. Повітря навколо затремтіло, а тоді мої руки стали прозорими. За кілька секунд я вже бачила крізь власне тіло мармурову доріжку.
— Принаймні щось іще працює, — прошепотіла я.
І рушила до палацу.
Коридори зустріли мене незвичною тишею.
Слуги поспішали повз, не помічаючи моєї присутності. Двоє вартових біля сходів обговорювали нові накази короля, а придворні, які раніше схиляли голови при моїй появі, тепер проходили настільки близько, що я мусила відступати до стін.
Магія невидимості вимагала більше сил, ніж я очікувала. Уже за кілька хвилин дихання почастішало, а під ребрами з'явилося неприємне поколювання. Я вперто ігнорувала його, доки не дісталася коридору біля тронної зали.
Саме там я почула голос Каліана.
— Військо повинне бути готове якнайшвидше.
Я завмерла.
Двері були прочинені, і крізь вузьку щілину я побачила чоловіка, який стояв біля великої карти двох королівств. Навколо нього зібралися радники й воєначальники.
Каліан мав такий самий вигляд, як і в день нашого прощання. Світле волосся акуратно зачесане, на плечах білий плащ із золотим шиттям, а на обличчі — спокійна впевненість. Але вперше на його голові сяяла корона. Корона мого батька. Масивна, викувана з чистого золота, з високими променями, що здіймалися над головою, наче застигле сонячне сяйво. Її прикрашали великі білі діаманти, а в центрі височів величезний бурштиновий камінь, у глибині якого, здавалося, палав справжній вогонь. Я пам'ятала цю корону з дитинства. Вона була символом влади нашого роду.
Я відчула, як серце починає стискатися так, наче зараз розірветься від сумішші розгубленості і зради.
— Але, Ваша Величносте, — озвався один із радників, — якщо ми нападемо на Ноктарію, це може порушити стародавні печаті. Дехто вважає, що королівства й без того поступово втрачають рівновагу.
Каліан невдоволено постукав пальцями по столу.
— Саме тому ми повинні діяти зараз.
— Ви хочете знищити Ноктарію?
— Я хочу, щоб ніякого об'єднання ніколи не сталося.
Відредаговано: 20.11.2026