Аурелія
Я не могла відвести від нього погляду. Не знала, що лякало мене більше: те, що я опинилася в самому серці Ноктарії, чи те, що чоловік, який роками приходив у мої сни, виявився справжнім.
Морфіус був небезпечно вродливим. Різкі риси обличчя, темне хвилясте волосся й срібні очі, у глибині яких причаїлося щось давнє й незбагненне. Чорна туніка з темно-червоною вишивкою підкреслювала його широкі плечі, а довкола обсидіанового трону клубочилася пітьма, розгортаючись за його спиною, наче крила величезного нічного створіння.
Я завжди вважала темряву лише відсутністю світла. Але тут вона дихала, рухалася й прислухалася до кожного поруху свого господаря.
Морфіус підвівся. Тіні беззвучно розступалися перед ним, поки він спускався сходами, а я мимоволі згадала високу постать зі своїх снів. Тоді темрява приховувала його обличчя. Тепер же ніщо не заважало мені розгледіти чоловіка, чиї обійми пам'ятала краще, ніж хотіла б визнавати.
— Ауреліє, — промовив він, зупинившись за кілька кроків. — Починав думати, що ти ніколи не знайдеш до мене дороги, моя королево.
— Ти говориш так, наче я змусила тебе чекати цілу вічність. Чи в Ноктарії заведено зустрічати незнайомців так, наче вони запізнилися на вечерю?
— Якби я чекав на тебе лише до вечері, то був би значно привітнішим. Кілька століть очікування здатні зіпсувати характер навіть найтерплячішому королю.
Кілька століть?
Я не знала, чи варто сприймати його слова серйозно. Проте вирішила, що він і без того надто задоволений собою.
— Сподіваюся, ти не провів увесь цей час біля дверей.
— Ні, але тепер шкодую. Можливо, тоді ти прийшла б раніше.
Я вже збиралася відповісти, коли він наблизився ще на крок і до мене долинув запах прохолодного дощу, вологої деревини й диму.
Знайомий до болю.
Саме цей аромат залишався зі мною після пробудження, коли я марно намагалася пригадати обличчя незнайомця.
— Це справді був ти, — промовила я тихіше. — Чоловік із моїх снів.
Щось невловиме змінилося в його погляді.
— Сподіваюся, наяву я не надто розчарував тебе.
— У снах ти принаймні майже не говорив.
Морфіус розсміявся. Низький звук прокотився залою, і я з подивом усвідомила, що мені подобається його чути.
— Зізнаюся, Ауреліє, мені подобається чути твій голос не лише тоді, коли ти вимагаєш назвати моє ім'я.
— А мені було б значно приємніше, якби ти хоч раз відповів. Знаєш, досить неввічливо роками з'являтися в чужих снах, обіймати незнайому жінку й навіть не представитися.
У його срібних очах спалахнула веселі іскри.
— Дивно. Мені здавалося, проти обіймів ти не заперечувала.
— Я заперечувала проти твоєї загадковості!
— Отже, обійми залишаємо?
Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що це приховає моє збентеження.
— Морфіусе, ти нестерпний.
— А ми знайомі лише кілька хвилин. Уяви, скільки нового ти дізнаєшся про мене, якщо затримаєшся довше.
Я хотіла запитати, що він має на увазі, але помітила рух біля своїх ніг. Від трону відокремилася вузька смуга пітьми. Вона ковзнула мармуровою підлогою, обережно наближаючись до подолу моєї сукні. Я відступила й інстинктивно виставила долоню.
Золотий спалах розітнув напівтемряву.
Світло вихопило з мороку чорні колони, темно-червоні знамена й срібні світильники. На мить зала засяяла так яскраво, наче крізь її склепіння пробилося саме сонце.
Морфіус примружився.
— Мушу визнати, ти справляєш незабутнє враження. Хоча наступного разу попереджай, перш ніж вирішиш освітити весь мій палац.
Я дивилася на власну долоню, де ще тремтіли золотаві іскри. Ще кілька годин тому не могла прикликати навіть найслабшого променя. А тепер магія відгукнулася без жодного зусилля.
— Твоя тінь намагалася мене схопити!
— Вона лише зацікавилася тобою.
Він недбало поворухнув пальцями, і темна стрічка слухняно відступила до його ніг.
— Не хвилюйся. Вони тебе не скривдять.
— Чудово. Спочатку ти роками з'являєшся в моїх снах, а тепер навіть твої тіні не можуть залишити мене в спокої.
— Не ревнуй, моя королево. Їм я дозволяю значно менше, ніж хотів би дозволити собі.
Я повільно перевела на нього погляд.
— Починаю розуміти, чому твої тіні такі нахабні. Беруть приклад зі свого господаря.
— А ти, виявляється, маєш гостріші кігтики, ніж я очікував.
— Раджу не перевіряти, наскільки.
Він схилив голову, немов справді обмірковував моє попередження.
— Боюся, Ауреліє, тепер мені ще цікавіше.
Відредаговано: 20.11.2026