Аурелія
Я довго вдивлялася у власне відображення, намагаючись упізнати жінку, яка дивилася на мене з дзеркала. Золотаве сяйво, що завжди огортало мою шкіру, майже зникло. Тепер вона була неприродно блідою, а тонкі синюваті прожилки проступали на зап'ястях, наче під нею більше не залишилося світла. Я провела пальцями по щоці й відчула неприємний холод.
Минуло три дні від свята, але мої сили так і не повернулися.
— Тобі не варто вставати так рано, — почувся голос Каліана.
Він сидів біля нашого ліжка, уже одягнений у світлий камзол із золотим шиттям. На його обличчі з'явилася стурбованість, коли він помітив, що я знову розглядаю себе в дзеркалі.
— Подивись на мене, Каліане. Я наче поступово зникаю.
Він підвівся, підійшов і обережно обійняв мене за плечі. Його губи торкнулися моєї скроні, а потім щоки.
— Ти виснажилася, кохана. Жриці кажуть, що твоїй магії потрібен відпочинок. Усе минеться.
— Вони кажуть це вже три дні.
— Тому що це правда, — м'яко відповів він і повернув мене до себе. — Я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.
Каліан поцілував мене, затримавши долоню на моїй щоці. Я хотіла повірити йому. Хотіла прокинутися наступного ранку й знову відчути знайоме тепло під шкірою, побачити золоті іскри на кінчиках пальців і забути про страх, який оселився в мені після свята.
— Сьогодні я проведу засідання Ради без тебе, — сказав він. — А ти відпочинь. Люцинія обіцяла наглянути за садами й повідомити, щойно з'являться хороші новини.
— Я можу бути присутньою.
— Знаю, що можеш. Але цього разу дозволь мені подбати про все.
Він ще раз поцілував мене й пішов, залишивши після себе легкий аромат сандалу. Я деякий час стояла посеред кімнати, прислухаючись до його кроків, а потім знову повернулася до дзеркала.
Моє відображення не змінилося.
За вікном Мінаріс сяяв так само яскраво, як і завжди. Сонце застигло над обрієм, заливаючи палацові вежі золотом, але тепер його проміння здавалося мені холодним. У садах унизу працювали жриці. Частину трояндових кущів їм удалося врятувати, проте більшість досі стояла зі схиленими голівками й потемнілим листям. Навіть фонтани, які раніше переливалися золотавими відблисками, здавалися тьмянішими.
Я більше не могла дивитися на це бездіяльно.
Одягнувши легку сукню кольору слонової кістки, я вийшла з покоїв і попрямувала до бібліотеки.
Королівська бібліотека займала ціле крило палацу. Високі шафи з білого дерева простягалися до стелі, а між ними стояли мармурові колони, прикрашені золотими трояндами. Я приходила сюди ще дитиною, ховаючись від наставниць серед стародавніх літописів. Тоді мені здавалося, що в цих книгах можна знайти відповідь на будь-яке запитання.
Тепер я дуже хотіла, щоб це виявилося правдою.
Я провела пальцями по корінцях книг, шукаючи бодай щось про згасання магії Світанку, але раптом завмерла.
— Ауреліє...
Голос був тихим, майже невловимим. Я озирнулася, проте між шафами нікого не було.
— Хто тут?
Мені ніхто не відповів. Лише десь у глибині бібліотеки шелеснули сторінки, хоча всі вікна були зачинені. Я пішла на звук і зупинилася перед вузькою полицею, яку раніше майже не помічала. Серед темних палітурок лежала невелика книга, обтягнута чорним оксамитом.
Вона була відкрита.
Я була певна, що ще мить тому її сторінки залишалися зімкнутими. Та щойно я наблизилася, вони самі перегорнулися, відкриваючи пожовклий аркуш із написом стародавньою мовою. На диво, я розуміла кожне слово.
Коли останній Світанок почне згасати, І золото небес поглине тиша, Лиш кров одвічної Ночі поверне йому життя. Та світло, що прийме темряву, Вже не належатиме самому собі. І коли Ніч торкнеться Світанку, впаде корона вічності, Щоб світ народився знову.
Я перечитала напис кілька разів, відчуваючи, як серце дедалі швидше б'ється в грудях.
Останній Світанок.
Це була я.
А кров одвічної Ночі могла належати лише одному чоловікові. Королю Ноктарії.
За вечерею я майже не торкнулася їжі. Каліан розповідав про рішення Ради, відновлення садів і допомогу мешканцям міста, але я чула лише окремі слова. Перед очима стояли рядки з чорної книги, а в голові знову й знову лунало ім'я королівства, якого мене з дитинства вчили остерігатися.
— Каліане, ти коли-небудь чув про пророцтво, у якому згадується останній Світанок?
Його рука завмерла над келихом. Лише на мить, але я помітила.
— Ні, кохана. А чому ти запитуєш?
— Сьогодні я знайшла стародавню книгу в бібліотеці. Там написано, що коли Світанок почне згасати, його врятує кров Ночі.
Каліан повільно поставив келих на стіл.
— Не варто вірити кожній старій легенді.
— Але я згасаю, Каліане. І наші сади разом зі мною.
Відредаговано: 20.11.2026