Пролог
Кажуть, на початку часів не існувало ні вічного світла, ані нескінченної темряви.
День поступався ночі, а ніч схиляла голову перед світанком. Сонце й місяць змінювали одне одного, і світ жив у гармонії, не знаючи, що таке вічність.
Бо світло й темрява ніколи не були ворогами. Вони були супутниками. Двома половинами одного цілого. Там, де закінчувалося панування одного, починалося царювання іншого. І жодне не могло існувати окремо.
Та одного дня знайшлися ті, хто забажав змінити закони світобудови. Засліплені власною величчю, вони вирішили, що світло гідне панувати вічно, а темрява повинна зникнути. Вони розірвали те, що від початку часів було нероздільним, і світ розколовся надвоє.
Так народилися два королівства.
Одне було приречене на вічне сяйво, інше — на непроглядну пітьму.
Минали століття. Королі змінювали королів, народжувалися й помирали цілі покоління. Правда поступово перетворилася на легенду, а легенда — на забуту казку, якій більше ніхто не вірив.
Та навіть наймогутніша магія не здатна вічно протистояти законам природи.
Бо світло, що ніколи не згасає, одного дня неодмінно почне тьмяніти. А темрява, позбавлена світанку, забуде, заради чого берегла зорі.
І коли останній промінь затремтить над обрієм, а сама Ніч простягне руку назустріч Світанку, світові доведеться згадати істину, яку він забув багато століть тому.
Адже лише в обіймах темряви народжується світанок. І лише світло надає ночі справжнього сенсу.