Розділ 1

Розділ 1: Коли ніч дихає

Ліан
Ніч сповзала містом, як важкий оксамитовий плащ, що тиснув на груди, стискаючи легкі й думки одночасно. Ліан стояв на краю старої покинутої площі, де камені пам’ятали кроки предків. Руки тремтіли не від холоду, а від передчуття, яке стискало серце. Легкий запах сирої бруківки, змішаний із димком з нічних багать, наповнював повітря. Кожна зірка в небі відлунювала голос, що кликав його сюди. Він знав: межа між світами тонка, як павутиння, але цього разу він мав намір її торкнутися.

Ритуал був простий і водночас жорстокий: коло священного попелу, кілька трав і шепіт заклять, старих як світ. Вогонь його пальців спалахував сріблястим світлом, і повітря навколо стало густим, мов розплавлене скло. Кожна думка була звернена в одну точку — до тіні, що чекала там, де кінець життя і початок іншого зливалися в одне.

І тоді він відчув її. Легкий подих, що не належав цьому світу. Холод, який водночас грів. Серце здригнулося. І перше слово, що промовила вона, прозвучало як шепіт вітру між високих стовбурів:
— Ти шукаєш межу, Ліане?

Він обернувся, і перед ним стояла жінка. Звичайна, смертна, але в її очах горіло щось, що він не міг назвати. Вогонь ритуалу відбився у її волоссі, мов нічне сяйво, а тінь віддавала від неї одночасно тепло й холод. Запах нічної прохолоди і трохи польових трав лунав навколо, змішуючись із легким ароматом її шкіри.

— Хто ти? — запитав він, хоча відповіді боявся більше за все.
— Той, хто чекав на тебе, — промовила вона, і її усмішка була немов серпнева ніч: тепла, але холодна.

Ліан зробив крок вперед. Щось у ній притягувало, наче магніт, наче сама ніч вирішила об’єднати їхні долі. Його серце билося шалено, і він відчув, що межа, яку намагався відкрити, вже не така страшна — бо тепер вона не одна.

Талірея
Вона простояла в тіні, спостерігаючи за смертним, який дерзнув потривожити її царство. Його страх і рішучість змішувалися в химерну гармонію. Доторкнутися до його душі можна було лише через тіло, через вигляд, який він сприймав би як смертний.

Талірея спустилася вниз, у подобі жінки з людським обличчям, але з очима, що світилися холодним сріблом місяця. Вона відчула його силу, що тремтіла від болю й любові, від страху й надії. Легкий аромат поту змішувався з запахом трав і нічної сирості, торкаючись її відчуттів. Цей маг торкався її сутності навіть не знаючи цього.

Вона крокувала до нього тихо, як нічний вітер через порожні вулиці, і відчувала, як світ навколо завмирає. Серце Ліана билося все швидше, і це дивовижне відчуття — його людська крихкість і рішучість — зачарували її.

— Ти шукаєш межу, Ліане? — промовила вона, і її голос, м’який і глибокий, заглиблювався у темряву його душі.

Вона знала, що обманює його — її істинна сутність богині ще не відкрита. Але мусила зрозуміти його, перш ніж світ дізнається правду. І в цей момент ніч дихала лише для них двох.

Ліан
Він простягнув руку, і її пальці торкнулися його долоні. Шок і бажання змішалися в одну мить, коли він відчув тепло, що не належало світу людей. Серце стискалося від передчуття, страху і жаги одночасно.

— Як тебе звати? — промовив він, намагаючись тримати розум у страху перед магією, яку відчував у її присутності.
— Мірена, — відповіла вона, і це ім’я стало для нього музикою в темряві.

Кожен їхній погляд, кожен рух був танцем, де ніч і світло змінювалися місцями. Ліан відчував, що більше не один — але все ще на межі, де реальність крихка, а магія — небезпечна.

Талірея
Її серце — якщо можна так назвати в богині — відгукнулося на його емоції. Вона відчула його рішучість, його страх, його людську слабкість. Вони ніби дві струни однієї великої арфи — вібрували синхронно, навіть не торкаючись.

Вона простягла руку, ледве торкнувшись його плеча. Тепло від його шкіри пройшло крізь неї, а холод нічного повітря обіймав їх обох. Легкий запах його волосся, змішаний із нічною прохолодою, відгукувався в її сутності.

— Ти не просто маг, Ліане, — сказала вона, — ти той, хто здатен змінити світ. І, можливо, змінити й мене.

В її словах звучала обіцянка і попередження водночас. Ліан відчував магнетизм, що не піддавався жодній логіці. Він хотів відступити, але не міг.

Ліан
Його рука тремтіла, коли він провів пальцями крізь повітря перед її обличчям, майже торкаючись волосся. Кожен дотик, навіть уявний, розпалював у ньому емоції, які він ніколи не відчував.

— Ти справді тут? — прошепотів він, не в змозі стримати здивування й захоплення. — Ти… реальна?

Вона нахилилася ближче, їхні обличчя були розділені лише подихом.
— Я реальна так само, як твоя магія, Ліане, — відповіла вона, і в її очах блиснув місячний холод і тепло водночас.

І в цю мить ніч зупинилася. Час завмер. Магія текла між ними, невидимий струм, який нікого не можна було обдурити.

Талірея
Вона відчула, як його присутність змінює повітря навколо — кожен подих Ліана, кожен рух його плечей, пальців, навіть найменший пульс крові відгукувався в її сутності. Це було більше, ніж магія — це було почуття, яке пробуджувало в ній давню жагу відчути близькість смертного, не порушуючи меж своєї божественної природи.

Вона наблизилася, відчуваючи, як між ними простягається невидима нитка. Її рука ледь торкнулася його зап’ястя, і хвиля тепла прокотилася через них обох. Він здригнувся, але не відсахнувся — ніби його душа знала, що цей дотик несе безпеку і заборонене бажання водночас.

— Ліане, — сказала вона тихо, — ти не просто торкаєшся межі. Ти змінюєш її.

В її голосі звучала ніжність, яка могла розтопити навіть найсуворішу ніч. І хоча він не знав її справжньої сутності, його серце відчуло істину, яку неможливо приховати.

Ліан
Він дивився на неї, на кожен рух, на кожен погляд, і не міг відвести очей. Це був не просто магічний вплив — це було наче сама ніч, сплетена з місяцем, стала його тілом і душею. Його руки тремтіли, а серце билося шалено, бо він відчував, що поруч не просто смертна жінка — а сила, яка могла зруйнувати світ і створити новий.