Глава 31

   Увімкнувши воду та намилившись гелем Яна, я широко посміхнулась. Я і так пахла ним, а тепер ще й гель підкреслив це. Змивши з себе пінку, я швидко вимкнула воду і вийшла за бортик душової. Оглядівшись, я не побачила рушників. Як я цей момент прогавила?
   В чому мати народила, я вибігла з кімнати. З мене збігали краплини і мені було прохолодно, але місія знайди рушник була понад усе. Я швиденько підбігла до комоду з ящичками, в яких просто зобов’язані бути рушники, і відчинивши першу, нічого не знайшла окрім домашніх речей та білизни. Друга шухлядка – футболки, сорочки і дві рамки з фото. Ян, дівчина, яку він обіймає та двоє хлопців, вигляд у них дуже щасливий та безтурботний. Це його колишня напевно. Щось в мені йокнуло і стало дуже не приємно. Я знаю, що не маю права ревнувати до минулого, в мене воно теж є, але нічого з собою не могла в цю мить поробити. Ця емоція була не контрольованою. Думка за думкою і дійшло до того, що я подумала про те, як вони були разом,… цілувались,… кохались. Я поклала рамку з фото там, де взяла і затремтіла. Коли Ян казав про жінок, про секс без обов’язків, який у нього був, це не так чіпляло, як зараз. Тепер я побачила ту, з якою у нього все було і це вже була не просто одна з дівчат з минулого. Вона ожила, коли я побачила фото. Я страшно заревнувала і мені стало боляче у грудях, хоча знала, що це все неправильно. Минуле. Це минуле.
   Я закрила шухлядку і обережно відчинила іншу. Нарешті рушники. Схопивши один із них, я побігла назад до ванної зі своїми поїдаючими думками. Цікаво, чому вони розійшлись? Це вона його покинула, чи він її? Якщо вона, то тоді може… він… і досі про неї думає? Що за дурня! Я ж не думаю про своїх колишніх. Хоча… хіба, що це стосується того, що я і досі не вмію приймати подарунки, не думаючи негативно.
   Витершись насухо, я вийшла з кімнати і побачила на ліжку Яна, який сидів на краєчку матраца.
   — Тобі було щось потрібно? Чого не покликала? — Поцікавився він і я не зрозуміла, як він взнав.
   — Так, рушник,… а як ти взнав? — Зірвалось з моїх губ. Все як завжди необдумано.
   Ян подивився на сліди, які вели з ванної до комоду, і знизивши плечима, промовив:
   — Дедуктивний метод.
   — Е-е-е… я не хотіла тебе турбувати… тому і сама знайшла рушник. Ти проти, що я це зробила? Вибач, що не запитала… з мого боку це не гарно. — Він знає, що я бачила фото. Тепер я в становищі, в якому почуваюсь не зручно. Це жесть.
   — Ні, ну що ти. Я ж казав – це тепер і твій дім. — Він дивився на мене і наче чекав, що я скажу… мені так здалося.
   — Дякую, але все ж таки…
   — Ніяких все ж таки. Це твій дім. — Він встав, і підійшовши до мене, обійняв та прошепотів біля скроні, обпікаючи гарячим диханням: — Ти єдина. Лише з тобою я пізнав справжнє кохання. — Ці слова були підтвердженням того, що я і так зрозуміла, - він знав про фото. Що мені відповісти? Що запитати? Чи, що не запитати? Я нічого не знаю. Але Ян здається знав. Він підхопив мене на руки, і положивши на ліжко, звільнив від рушника. Прокладаючи доріжку з шиї і нижче, я загубилась у відчуттях,… були лише ми і наше кохання.

                                                         *****

    Після того, як я вигуляла своїх чотирилапих друзів, я побувала у тітки в лікарні, де вона працює, потім перекусила та поспішила на курси, які от-от і я скоро завершу. Тепер на мене чекало моє Сонечко, моя чарівна дівчинка. Я підкралася позаду неї і міцно-міцно обійняла.
   — Привіт, Сонечко. — Моя люба крихітка повернулась до мене обличчям і я просякла щастям.
   — Привіт, мамо. — Від цього слова, я вкрилася мурашками. Я хотіла понад усе на світі, щоб ця дівчинка була моєю, але… я не заміжня і грошей у мене немає, щоб удочерити Марію. 
   — Моє Сонечко, ти ж пам’ятаєш про, що ми говорили… я поки, що не твоя мама. Я просто Ліза.
   — Так, пам’ятаю. — Засумувала вона і я не втрималась, щоб не пригорнути її так сильно, як тільки могла. Її маленькі рученята обхопили мене за шию і я ледь стримувала сльози. — Я знаю, ти поки що не моя мама, але я тебе люблю, як маму.
   — І я тебе дуже-дуже люблю. — Я широко посміхнулась і подивилась на неї, приховуючи сльози. — Помалюємо? Я принесла нові розфарбовки та олівці.
   — Клас! Пішли! — Вона потягнула мене за столик і ми почали розмальовувати принцес та їхні королівства.
   Я дивилась на Марію, яку знаю з пелюшок. Ще до стосунків з Еріком, я займалась благодійністю, ходила у лікарні та дитячі будинки, допомагала чим могла. В один із далеких днів я побачила її – моє маленьке Сонечко. Їй було тоді декілька днів… коли я вперше її узяла на руки і з тих пір, - це моя донька. Хоча я і не говорю це в голос, - вона моя донька. Я хотіла їй найкращого, хотіла щоб у неї був дім, де її будуть любити усім серцем, але егоїзм перемагав і я кожного разу раділа, що її не забирають від мене. Я кожного дня приходжу до неї. Кожного дня дарую їй свою любов, а вона мені свою. Їй лише п’ять, але вона така розумна, така жвава,… і моя. Знаю, що так не можна,… знаю, що даю сама собі надію і дарую цю надію їй, але не можу себе зупинити і приходжу,… приходжу кожного дня. Я все сподіваюсь, що вона буде моєю донькою і я заберу її.
   Ми малювали та грались і я не помітила, як час моїх відвідувань завершився. Я мала йти. Знову.
   Попрощавшись з Сонечком, я знову і знову залишала частинку себе тут із нею. Кожного разу, коли я її на прощання обіймала, боялася, що це буде востаннє і її у мене заберуть. Мені кожного дня треба було боротися з цим болем заради Сонечка,… себе… заради нас.