Глава 27

Все в мені запалало, я був на сьомому небі від щастя. Те, що я відчував – це безкрайнє щастя. Вона розділяє мої почуття. Вона кохає мене. Кохає ме-не. О, Господи! Я найщасливіший чоловік на планеті.
   Я припав до її вуст, наче спраглий до води. Ми цілувались довго та ніжно, торкаючись до обличчя,… шиї,… плечей… Я ніколи ще так добре не почувався, як зараз. Нарешті я з тією, якою маю бути. Вона моя половина. Моя.
   Ми ще довгих кілька хвилин мовчали і просто сиділи, обійнявшись, але я знав, що маю розповісти їй про себе, як і обіцяв.
   — Як ти знаєш у мене є ОРК. Мої панічні атаки…
   — Знаю, але це нічого. З цим можна жити і контролювати. — Ліза посміхнулась щиро та ніжно, і я радів, що не бачив в її очах співчуття, лише розуміння.
   — Це не все. — Я так важко видихнув, що напевно в іншому місті стався землетрус. — У мене геліофобія7 – це…
   — Панічний страх виходити удень на сонце. Ти, роками так живеш?
   — Так.
   — Знаєш… іноді люди по різних причинах сидять вдома,… та зачиняються в собі. У мене був період, коли я не виходила пів року з квартири… лише за продуктами на перший поверх. — Я дивився на Лізу і боявся пропустити бодай одне слово. Я все уважно слухав та дякував всесвіту за те, що подарував мені Лізу. — У мене була депресія, але я справилась. Не кажу, що це легко, але – я впоралась.
   — Лізо, я б ніколи не подумав, що така життєрадісна дівчина, як ти – мала якісь проблеми… тим паче депресію.
   Ліза знизила плечима та посміхнулась.
   — Розкажи, що сприяло такій проблемі, як геліофобія та панічним атакам? Тільки прошу не хвилюйся, якщо не зможеш…
   — П’ять років тому, я був у клубі. Там сталося замикання. Я був не в тому місці, - не в той час. На деякий час я осліп і коли я був у лікарні… сталися мої перші панічні атаки. Я до цього не знав, що це таке, як взагалі може дорослий чоловік не мати змоги контролювати це все?! Але виявилося може.
   — Це не легко. І я знаю, як ти намагаєшся боротися з цим, але не виходить. Проте… можна налагодити своє життя.
   — Я це зараз і роблю. — Посміхнувся я. — Ти моє світло в темряві, Лізо. Я не почувався живим до тебе. Блукаючи лише вночі… по клубам, я мав прийняти таке життя, але зараз я дуже хочу змін. Я не зможу виходити вдень, але я намагатимусь тримати свої панічні атаки під контролем. Я обіцяю.
   — Нічого не обіцяй. Не варто. Тобі важко, я знаю, але все буде добре. Хай все йде своєю чергою. Крок за кроком.
   — Лізо, ти розумієш мене, як ніхто… Проте, я не вартий тебе… Мені
зовсім не хочеться, щоб ти жила ось таким життям. Наче в ув’язненні. Ти саме сонце, а я ніч.
   — Якщо б не було і того, і того -світ би втомився. Баланс. Ми з тобою баланс одне для одного. Я боялася ночі – бо не було тебе. День завжди був моїм спасінням від привидів минулого, але тепер, ти поруч зі мною і мені добре, як ніколи.
   Я голосно глитнув, намагаючись стримати клубок в горлі.
   — Лізо, я все зроблю, щоб ти була зі мною щасливою.
   — Я знаю. — Вона торкнулась мого обличчя і я притиснувся до її долоні, шукаючи свій день в її доторку.
   — В моїх страхах немає логіки. Я отримав опік в клубі, але не перестав туди ходити, а день оминаю…
   — ОКР, панічні атаки… не мають нічого спільного з логікою і чим більше ти розбираєш, шукаєш відповіді, тим більше тебе поглинає це. Таким чином – можна лише погіршити стан. Ти ж знаєш, що твої рахування – нічого не дають, але… ти продовжуєш рахувати. Сила волі тут не допоможе. Чим більше ти зациклюєшся, тим гірше. Я обіцяю, що про деякі речі ти забудеш і деякі ритуали перестануть тебе хвилювати.
   — Звідки така впевненість?
   — Давай все по-троху… сьогодні я взнаю тебе,... а згодом я розповім про себе.
   — Домовились.
   — Тож те, що сталося в клубі і стало причиною цих всіх змін.
   — Так.
   — Тому ти з батьками не спілкувався?
   — Я спілкувався, але не часто. Вони хотіли допомогти,… спочатку своїми силами, а потім шукали лікарів, які б могли допомогти. Але жоден психолог мені не допоміг. Вони намагалися колупатись в моєму дитинстві, а суть була в іншому. Я був щасливим малюком, підлітком та чоловіком, доки одного разу… не сталося те, що сталося. Я відмовився ходити до лікарів, психологів і просто весь час проводив вдома, з затуленими шторами… і все таке. Згодом, я хотів чимось забити голову і почав працювати за комп’ютером. Робота врятувала мене від постійного прокручування, чому так сталося? Я багато заробляю,… я можу дозволити собі так багато всього, але водночас…
   — Ти був самотнім.
   — Так. — Я похитав головою і сумно посміхнувся. Вона взяла мою руку в свою і почала тихо погладжувати її своїми теплими пальчиками.
   — Що було далі?
   — Коли я почав заробляти і відкладати, моєю першою купівлею був цей дім. Я облаштував його під себе. Купив його між лісом, щоб було менше сонця. — Я важко видихнув. — Мої батьки намагалися зробити моє життя таким, як було. Проте… я бачив, як їм було важко дивитися на те, що зі мною відбувалося. Звичайно я намагався їм пояснити, що я вже такий,… що все добре, але вони… продовжували боротися та страждати… і я вирішив піти і жити у власному домі, де я б не почувався винним.
   — Ти не винен у тому, що сталося і що у тебе такі проблеми.
   — Знаю. Проте, я не міг і не хотів, щоб мої батьки жили так, як я. Змінити їхній день на ніч, - я не хотів. Тож… тепер я тут. — Я широко посміхнувся. — Завдяки тобі, ми поговорили і я все пояснив. Вони нарешті зрозуміли, що не винні в тому, що не можуть змінити те, що відбулося зі мною, а я більше не почуваюсь винним, що не виправдав сподівання… і не повернувся до того життя, яким жив раніше.
   — Завдяки мені? — Її очі розширились. — Ні. Просто прийшов час от і все.
   — Ні, Янголе, все завдяки тобі. — Я підніс її рученята до своїх губ і ніжно поцілував.
   Вона затремтіла, а я посміхнувся. Реакція її тіла – це нагорода.
   — Яне, а ти…
   — Що?
   — А ти пробував, хоч трішки… е-е-е… пускати світла в своє життя?
   — Ти про що?
   — Ну навіть штори… Я маю на увазі, ти міг би їх трохи привідкрити?
   Я важко задихав лише від припущення. Мені закортіло порахувати, але очі Лізи мене заспокоїли. — Дихай… Не хвилюйся… прошу. — Ліза поклала голову на мої груди і прошепотіла: — Я поруч. Ми впораємося.
   — Я егоїст.
   — Ні.
   — Я пішов від батьків, щоб не кривдити їх своєю поведінкою, щоб не завдавати болю, а тебе… хочу оселити поруч. Хіба це не егоїзм? Я не маю права.
   — Яне… ш-ш-ш… не треба. Я доросла дівчинка і сама вирішую, де мені бути, з ким мені бути. Я знаю, де моє місце. — Вона погладила долонею там, де б’ється моє серце. — Ось тут. Моє місце – тут.
   — Мій, Янголе… Моя, Лізо… Я не вартий такої жертви, але не маю сили волі, щоб відмовитись. — Я поцілував Лізу в маківку, вдихаючи аромат її волосся.
   — Це кохання, а не жертва. Прошу не кажи більше так. — Ліза підняла на мене свої неймовірні очі, і потягнувшись до мене, поцілувала. — Яне… е-е-е…
   — Що, кохана? — Почувши свої власні слова, я посміхнувся.
   — Ти будеш вночі працювати?
   — Напевне.
   — А ти, не хочеш змінити трошечки графік?
   — Не зрозумів?
   — Тобі не обов’язково виходити на двір вдень, але ми можемо проводити час разом, а вночі… ми могли б відпочивати,… або…
   Мене зараз струм пронизав крізь серце, а потім розійшовся тілом, не оминаючи жодної клітинки. Вона хоче, щоб ми були разом? О, Лізо.
   — Слово - «або», набагато краще ніж «відпочивати».
   — Не думай, я… — Вона важко зітхнула, а потім нахиливши голову, промовила: — Коротше… у мене було лише два романа… я не сплю з усіма підряд. Я не хочу, щоб ти думав про мене щось не те.
   Я підняв її двома пальцями за підборіддя і наші погляди зустрілись.
   — Лізо, я ніколи б не подумав про тебе погано. Мені байдуже, що було в твоєму минулому. Я не безгрішний і не можу похвалитись лише двома романами, як ти. Мені б хотілося все стерти і бути чистим аркушем для тебе, але нажаль це не в моїх силах. Мені хочеться лише сподіватись та надіятись, що ти після цих слів, так само мене хочеш, як хвилину назад.
   В очах Лізи забриніли сльози і вона тихим голосом, з нотками хриплуватості промовила:
   — Ні.
   — Розумію. — Біль пронизав мої груди і мені здалося, що панічні атаки – це не так страшно, як те, що я почув.
   — Я хочу тебе більше, ніж хотіла хвилину назад. Прошу, не змушуй мене ще більше червоніти, просто зроби щось. — Ліза тремтіла, але я не міг сказати наскільки сильно, бо я сам дико тремтів. Я присягаюсь, що в цей момент – я пізнав Рай і відчув тепло сонця на своїй шкірі. Її слова – проникли в мене і оживили.
   Я встав, і подаючи Лізі руку, підхопив її та поніс до своєї спальні.

———————————————
7Геліофоби. Це панічна боязнь виходити на вулицю, коли там світить сонце. Це психологічна проблема. Геліофоби часто переходить в соціофобію, так як пацієнти можуть виходити на вулицю тільки в темний час доби і змушені тривалий час перебувати на самоті.