Глава 13

   Узявши її обличчя у долоні, я торкнувся теплих, солодких вуст, які розтулились, дозволяючи мені повну свободу дій. Не спішно, рух за рухом, ми прокладали доріжку до більш рішучих дійств. Поцілунок набув апогею. Мозок відключився, дихання було замало, кров бурлила, було лиже нестримне бажання та зітхання, які заполонили простір салону.
   Ліза обвела мою шию руками і я зовсім знахабнів. Хоча, можливо, я зовсім втратив здоровий глузд, але завдяки моїм рукам, Ліза тепер сидить на моїх колінах. Я не отримав ляпаса, - тож гра продовжується.
   Те, що відчував зараз я, здавалося чимось нереальним. Хіба я мріяв коли небудь про таке? Ні. Я боявся. І зараз боюсь, але те, що я відчуваю до Лізи, хоче здолати цей дурнуватий страх. Я не хочу тепер жити без неї. Життя було таким порожнім та дивним. Я не знав, що може бути інакше, поки не зустрів її. Тепер я не хочу повертатись, але як рушити вперед на повну, я теж не знаю. Все в її руках. Вона зробить свій вибір і я майже впевнений, що знову залишусь на самоті, і не зрозумілим їй. І це не її вина. Я сам не знаю, як можна зі мною жити.
   Янгол задихавшись, подивилась на мене, посміхаючись та ніяковіючи, вона вирішила заховатись між моїм плечем та шиєю. У мене реально волосся на руках піднялось, від її солодкого аромату,… від її тепла та ніжності. Обійнявши свого Янгола, я тихо прошепотів:
   — Зграя метеликів щойно заполонила всю мою душу. — Ніжно торкаючись губами її волосся, я посміхався так, що щелепу зводило. Я почувався добре та вільно, забуваючи про все те, що кожного дня нагадує мені, що я не такий, як всі.
   — Яне, мені дуже добре поруч з тобою. — Її тепле дихання залоскотало мою шию і я знаю напевно, що вона відчула, як я затремтів.
   — І мені надзвичайно добре.
   Ми ще кілька хвилин посиділи ось так, - обіймаючись та насолоджуючись своїми почуттями, доки рушили до мого будинку.
   Під’їжджаючи до мого житла, я все більше і більше панікував, а вона була в повному захваті. Я знав, що цей захват триватиме недовго, тому насолоджувався її ошелешеними очима та задоволеним вереском, коли вона побачила мій будинок.
   — Нічого собі! Яка краса!
   — Радий, що тобі подобається. — У мене в роті була пустеля і я не міг сказати, озвучити щось нормальне та зрозуміле.
   Ворота гаража піднялись, я в’їхав в середину, а голова в цей час гуділа від надмірного штурму думок. Чому я раніше не дотелепав, що вона побачить в моєму будинку багато того, що я хотів би приховати на першій стадії знайомства?! Я ідіот! Ми ж мали поїхати до ресторану,… а зараз ми тут… і я не знаю, як бути. Коли я почув, що вона хоче до мене додому, я на радощах про все забувся, а зараз… я розгубився і панікую.
   — Яне! Вибач, я геть забулась про ресторан. Проте, я не забулась напроситись в гості. Вибач. — В її очах я бачив незручність та ніяковіння.
   — Лізо, забуть про ресторан, це не так важливо. Я дуже хочу, щоб ти побачила, як я живу, але…
   — Але?
   — Не дивуйся…
   — А чому я маю дивуватись?
   — Не знаю… просто…
   — Яне, це твій дім, і ти в ньому живеш за своїми правилами, і так має бути. Ти не маєш щось мені пояснювати, а тим паче, тобі не повинно бути не зручно за щось. — Ліза посміхнулась дуже тепло та ніжно.
   — Дякую. — Я посміхнувся навзаєм, але гадаю, що моя усмішка могла скоріше налякати, чим заспокоїти. Моє хвилювання зашкалювало і я знову вдихнув та видихнув, але дуже-дуже тихо. — Ну, що пішли?
   — Ага.
   Я вийшов з авто, допоміг Лізі, і ми тримаючись за руки, пішли до сходів, які вели у будинок. Увійшовши до коридору, я увімкнув світло і побачив, як Ліза розтулила ротика у літері «о». Я уважно спостерігав за тим, як вона роздивляється будинок, доки ми йдемо до вітальні. Її зустрічали світлі стіни; горіховий паркет; невеличкі комоди, на яких стояли фото з мого минулого життя та деякі дрібнички з дитинства. Увійшовши до величезної кімнати, я знову увімкнув світло, хоча цього і не хотів робити.
   Я прослідкував за поглядом Лізи, який блукав по дивану та кріслам, оливкового кольору; каміну; плазмі, яка вражала масштабами; книжковими шафами та столик на якому лежали чіпси, M&M's та декілька книг.
   Ліза посміхнулась, побачивши цукерки, а потім вона зупинилась на вікнах, і примружившись, замислилась. Я знав, вона хоче запитати, але не зробила цього. Я був безмежно вдячний їй за це.
   Що можна подумати, коли вікна затулені шторами, та майже підперті книжковими шафами? Що господар псих.
   — Пішли до кухні, не дарма ж ти тримаєш у руках ковбаски та бекон. — Посміхнувся я, але здавалося, що от-от і втрачу здатність говорити.
   — Так, звичайно. — Ліза, як завжди була в гарному гуморі і з щирою та непідробною посмішкою.
   Увійшовши до місця призначення, Ліза знову подивилась на вікно біля рукомийника. Затулено. Щільно затулено ролетами.
   І знову вона промовчала.
   Дякую, Лізо.
   — Будемо щось готувати? — Поцікавився я, і увімкнувши воду, помив руки.
   — Можливо… — Ліза підійшла до рукомийника і теж помила руки. Я подав їй рушник і подивився на неї з запитанням «що будемо робити?» — Дякую. Просто… ми забулись купити булочки… е-е-е…
   — В холодильнику та в коморі є все необхідне.
   — У тебе навіть комора є? — Ліза ошелешено підняла брови.
   — Так, є. — Засміявся я. — Вона позаду тебе.
   Ліза обернулась. За нею були звичайні двері, теж світлого кольору, як і вся кухня і весь мій будинок.
   — Класно. — Ліза засміялась і запитала: — Напевно, в тебе і винний погріб є?
   — Так, є. — Серйозність в моїх очах зупинила її сміх.
   — Чесно?
   — Так. І ми обов’язково відкоркуємо щось із того, що я маю в своїй невеличкій колекції.
   — Нічого собі. Я реально в шоці. Хоча, напевно ти здогадався і так, я погано вмію приховувати свої емоції. — Зізналась Ліза та додала: — Реально, я в шоці!
   — Я це вже зрозумів. — Сміючись, я відчинив перед нею холодильник і махнув рукою: — Вперед.
   — Вперед!
   Ліза дістала з холодильника: моркву, листя салату та оливкову олію. З пакету ковбаски та бекон, і помивши руки, промовила:
   — Пакет брудний і я...
   — Це твої «таргани»…
   — Так.
   — Зрозуміло.
   Я викинув пакет у сміття і теж помив руки, посміхнувшись Лізі. Я міг би ще раз і ще раз помити руки, якщо вона завжди буде мене так вдячно цілувати, як вона це зробила щойно. Її м’які губи швидко цмокнули мої і о-о-о, я потрапив до Раю.
   — Дякую.
   — Це ж не проблема.
   Ти ще не знаєш, які «проблеми» у мене. Тож твої «проблеми», Лізо, це як краплина в морі.
   Ліза вдячно посміхнулась. Я розумів її зараз, як ніхто інший. Ми всі щось приховуємо і коли нас розуміють та сприймають такими, як ми є – це найбільше полегшення та вдячність. В цю мить, ти напевно почуваєшся найщасливішим. Цікаво, я дізнаюсь, як воно?
   — Не хочеш розповісти про своїх «тарганів», чи ще рано?
   Я очманів. Реально у мене дар мови зник.
   — Згодом.
   — Добре. Завжди до твоїх послух. — Посміхнувшись, Ліза запитала: — А де сковорідка?
   Я дістав сковорідку з під стола і поставив її на плиту.
   — Що робитимемо?
   — Підсмажимо сосиски в беконі і зробимо незвичний хот-дог. — Поплескавши в долоні, Ліза раділа, як дитя.
   — Звідки такий рецепт?
   — Люблю кулінарні програми. Побачила якось, як один із шефів завертав сосиску в слайс бекону і смажив її на оливковій олії.
   — Нічого собі, то ти ще кулінар.
   — Треба пробувати все, до чого лежить душа. Я так і роблю. — Весело гомоніла вона та завертала ковбаски у бекон. Я зробив крок і почав допомагати їй, отримавши подяку, у вигляді посмішки.
   — Підсмажиш це з обох сторін, а я поки що зроблю тепленькі булочки на пару. — Я спостерігав, як вона бере друшляк, ставить його на каструлю з окропом, а в нього розкладає булочки.
   — Ого!
   — Що? — Вона подивилася на мене і розвела руками. — Мене мама так навчила.
   — Крутий лайфхак. — Я похитав головою та посміхнувся.
   — Дякую. — Ліза подивилась на мікрохвильову і промовила: — Я знаю, що могла скористуватись і нею, але результат не той.
   — Ти шеф, - от і роби, як знаєш. — Знизивши плечима, я перевернув ковбаски, які неймовірно пахли на всю кухню.
   — Доки булочки робляться м’якенькими, я зроблю моркву у приправах. — Тоді я остаточно очманів і міг лише спостерігати. Вона натерла морквинку, змішала її з приправами та лимонним соком і виклала це все на м’які булочки, які дістала з друшляку.
  — Геніально! Лізо – ти неймовірна! — Вирвалось з самої глибини. Я перебував у повному захваті.
   — Дякую, су-шеф. — Засміявшись, вона поклала шматочки листя до булочки і промовила: — Тепер візьми тарілку, поклади на неї серветку, а потім ковбаски – нехай олія стече.
   — Ти точно дивилася програму, чи сама у ток-шоу знімалась?
   — Я просто розумашка! — Розвела вона руками.
   Ми разом голосно засміялись.
   Я зробив все, як вона сказала і чекав подальших дій.
   — Що далі?
   — Тепер ці ковбаски повинні поцілуватись з булочкою. Ой! Якось безсоромно пролунало. — Її сміх заполонив простір і ми зустрілись очима.
   Хоча вона і Янгол, проте, я б дуже хотів пізнати її гріховний бік. Про що я думаю? Вона одразу втече, як тільки взнає, що робиться в моєму житті і які у мене «глюки».
   — Збрешу, якщо скажу, що не подумав про, щось… е-е-е… пікантне.
   — Як правильно ти підбираєш слова. — Сміх зависнув над нашими головами. — Видно, що начитаний. — Ми знову засміялись. — У тебе гарна бібліотека.
   — Дякую. Ти любиш читати?
   — Дуже!
   — Знаєш, що мені нагадало це все?
   — Що? — Її очі дивилися у глиб моєї душі, чекаючи на відповідь.
   — Це нагадало мені мультик «Красуня та Чудовисько». — Я сумно посміхнувся. — «Глюки».
   — А ще?
   — Любов до книг.
   Вона ніжно посміхнулась, і я теж щиро посміхнувся навзаєм.
   — А ще?
   — Ти Красуня, а я…
   — А ти принц, якого я маю звільнити від чар.
   — Як саме? — Нахабно запитав я. Ми обоє знаємо, як саме.
   — Поцілувати «Чудовисько», яке ніколи ним і не було, і все встане на свої місця. — Вона підійшла ближче, поставила тарілку на стіл, і встаючи навшпиньки, обійняла мене за шию. Її теплі губи опинились на моїх, і я розчинився.