Глава 1. Серед снігу й крові

Сніг почав падати ще до світанку. Спочатку він був майже непомітним - рідкі білі пластівці, які губилися в низьких хмарах і танули на розпеченому залізі обладунків. Та до полудня сніг ущільнився, і долина перед Равенхольдом змінила колір. Біле швидко стало сірим. Сіре - бурим. А там, де земля була просякнута кров'ю, вона стала майже чорною.

Равенхольд височів над долиною на скелястому кряжі. Фортецю будували не для краси. Її створили для того, щоб вона пережила облогу довшу за людське життя. Три кільця мурів. Сім сторожових башт. Глибокий рів. Вузькі проходи між скелями. Південні ворота, укріплені потрійною брамою. 

І стародавні руни світла, вирізані в камені ще задовго до того, як Альбіон став королівством.

Тепер вони світилися.

Золоті лінії тягнулися по мурах, сходилися в баштах, перепліталися між собою і з'єднувалися в одну величезну систему захисту.

Коли ноктаріумська магія вдаряла по фортеці, руни спалахували так яскраво, що на мить здавалося, ніби серед зими над Равенхольдом піднялося друге сонце.

А потім світло згасало. І темрява поверталася.

Ноктаріум відповідав. Перед позиціями армії стояли маги в чорних плащах. Вони тримали руки над землею, і темна сила текла від них у мерзлу землю.

Вона не була полум'ям. Не була димом. Темна магія нагадувала живу тінь. Вона просочувалася крізь тріщини в ґрунті, обвивала уламки зброї, проникала в калюжі крові й розтікалася по полю тонкими чорними жилами. Там, де вона проходила, сніг чорнів.  Іноді земля ворушилася. Іноді з неї виривалися довгі тіньові руки. Іноді загиблий солдат, який уже мав бути мертвим, на кілька секунд піднімався, керований чужою волею, щоб зробити останній удар.

Альбіон відповідав світлом. І світло було не менш страшним. З мурів спускалися золоті списи. Над піхотою виникали світлові куполи. Поранені солдати, яких встигали затягнути за захисні лінії, огорталися м'яким сяйвом - їхні рани затягувалися прямо на очах, хоча після цього альбіонські цілителі падали від виснаження.

Світло очищало темну магію. Темрява поглинала світло. Вони не просто билися. Вони знищували силу одне одного.

І кожна хвилина війни виснажувала обидві сторони.

Лоррейн Едельгард стояла на невисокому кам'яному підвищенні за першою лінією.

На ній був чорний обладунок, позбавлений королівської пишності. На плечах лежав довгий плащ, краї якого намокли від снігу. Темно-каштанове волосся було зібране в складну низьку косу. Біля брови виднівся тонкий шрам.

Корони на ній не було. Під час бою Лоррейн не потребувала нагадування про те, ким була. Її впізнавали й без неї.

Чорна королева. Так її прозвали. Найсильніша військова сила Ноктаріума.

Вона дивилася на поле. Не на людей. На рух. На відстані. На магічні потоки. На те, як змінюється вітер. На те, де світло Альбіону стає слабшим. На те, як часто одна й та сама руна на південній башті спалахує після удару.

- Ваша Величносте!

Лоррейн не повернула голови.

- Третій полк просить дозволу відступити.

Капітан Орден стояв поруч із нею. Молодий, але вже досвідчений офіцер. На його щоці застигла кров.

- Нехай відходять.

Він повернувся до гінця.

- Передай наказ.

Гонець не встиг рушити.

- Ваша Величносте, - сказав Орден, - якщо третій полк відійде, альбіонці отримають прямий доступ до південного схилу. Вони можуть прорвати нашу лінію.

- Знаю.

- Тоді...

Лоррейн перевела на нього погляд.

- Третій полк - назад.

Орден зрозумів, що сперечатися марно.

- Слухаюся.

Він подав сигнал. Чорний прапор тричі опустився. Третій полк почав відходити. Альбіонці побачили це майже одразу. І саме цього Лоррейн чекала.

Їхня передова лінія посунулася вперед. П'ятдесят людей. Потім сто. Потім ще дві сотні. Світлові щити змістилися на південний схил.

Лоррейн не рухалася. Вона чекала. Ще десять секунд. Ще двадцять. Потім побачила. Між двома оборонними баштами світловий бар'єр став тоншим. Не набагато. Лише на кілька метрів. Але цього вистачало.

- Другий полк, - сказала вона.

Командир наблизився.

- Так, Ваша Величносте.

- До балки.

Він подивився на карту.

- Там?

- Саме там.

- Але це місце видно з північної башти.

- Зараз - так.

- А потім?

Лоррейн підняла очі на фортецю.

- Потім їм доведеться дивитися в інший бік.

Командир кивнув.

- Виконати наказ.

Другий полк почав зміщуватися. Лоррейн провела поглядом його рух. Потім подивилася на магів.

- Готуйте тіньовий прохід.

Старший чаклун завмер.