Розділ 12 — Те, що залишилося в минулому

Логан повернувся додому, коли на годиннику вже давно перевалило за одинадцяту. Вулиці Ешвуда майже спорожніли, а між будинками стояла тиха нічна прохолода. Лише світло з вікон подекуди падало на тротуар, розмиваючи темряву.

На ґанку його вже чекав Арон.

— Пізно, — спокійно сказав батько, коли Логан піднявся сходами.

Логан зупинився біля дверей і винувато всміхнувся.

— Знаю. Я трохи затримався.

Арон похитав головою, але сварити його не став.

— Завтра постарайся повернутися раніше. Ми нарешті відкриємо ту коробку за дев'яносто третій рік. Я домовився з Майклом і рештою, що всі зберемося тут.

— Коробку за 1993-й? — перепитав Логан, зацікавлено піднявши брови.

— Саме її. Там стільки старих фотографій, що я навіть не пам'ятаю половини того, що ми тоді витворяли, — Арон ледь усміхнувся. — Майкл уже сказав, що прийде.

Логан кивнув.

— Добре. Буду раніше.

Арон кілька секунд мовчки дивився на сина, а потім додав:

— Я радий, що в тебе тут з'явилися друзі. Справді. Просто останнім часом тебе майже не буває вдома.

Логан опустив погляд.

— Я знаю. Виправлюся.

— Не треба нічого виправляти, — Арон поплескав його по плечу. — Просто не забувай, що в тебе є сім'я.

— Не забуду.

Логан зайшов у будинок, піднявся до своєї кімнати й тихо зачинив двері. Тінь, почувши його кроки, підняв голову зі свого місця біля ліжка, але Логан лише тихо сказав:

— Я вже прийшов. Спи.

Пес знову поклав голову на лапи.

Логан переодягнувся і майже одразу ліг спати.

Наступного ранку він прокинувся пізніше, ніж планував.

Сонце вже давно пробилося крізь штори й золотими смугами лежало на підлозі. Логан сонно потягнувся, провів рукою по волоссю й сів на краю ліжка.

Його погляд випадково зупинився на столі.

Серед нових фотографій лежали старі — ті, які він знайшов у коробках кілька днів тому.

Логан простягнув руку й узяв одну з них.

На фотографії були двоє маленьких дітей біля озера.

Він сам.

І Скарлетт.

Логан завмер.

Щось усередині ніби клацнуло.

Перед очима на мить зникла кімната. Зник стіл, зникло сонячне світло.

Залишилося тільки літо.

Тепла вода озера. Зелені дерева. Дитячий сміх.

І маленька Скарлетт, яка сиділа поруч із ним на траві, обіймаючи коліна.

— Логане, — сказала вона тоді, серйозніше, ніж можна було очікувати від шестирічної дівчинки, — пообіцяй мені дещо.

Маленький Логан повернувся до неї.

— Що?

Скарлетт трохи подумала, ніби підбирала найважливіші у світі слова.

— Пообіцяй, що коли ми виростемо, то будемо жити разом та любити один одного завжди. Завжди.

Хлопчик кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.

— Обіцяю.

Спогад урвався так само раптово, як і з'явився.

Логан важко видихнув.

Тепер він пам'ятав.

Він знову подивився на фотографію й усміхнувся.

— Ну й мала ж ти була... — тихо пробурмотів він.

Він обережно поклав фотографію в кишеню.

Сьогодні він обов'язково покаже її Скарлетт.

Біля лісової галявини Скарлетт уже чекала на нього.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і щойно побачила Логана, одразу підняла брову.

— Сім хвилин, — заявила Скарлетт.

— Що? — Логан здивовано подивився на неї.

— Ти запізнився на сім хвилин, — пояснила вона з абсолютно серйозним виглядом.

— Ти рахувала?

— Звичайно.

Логан засміявся.

— Ти неймовірна.

— Я знаю.

Скарлетт підійшла ближче, обійняла його за шию й швидко поцілувала в щоку.

— Але я все одно тебе пробачаю.

— Я навіть не просив пробачення.

— Тоді можеш почати.

— Пробач, — Логан усміхнувся.

— Приймається.

Вони рушили стежкою вглиб лісу. Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, а під ногами тихо потріскували сухі гілочки.

— Знаєш, — сказала Скарлетт, — я досі не звикла до того, що ти тепер можеш бігати разом з нами.

— А я досі не звик до того, що можу перетворюватися на вовка.

— Це пройде.

— Ти так спокійно про це говориш.

— Бо я роблю це роками.

Логан усміхнувся.

— Тоді покажи мені, як це робиться правильно.

Скарлетт зупинилася.

— Готовий?

— Завжди.

За кілька секунд перед Логаном уже стояла не дівчина, а велика вовчиця. Вона хитнула головою, ніби кидала йому виклик.

— Ти серйозно? — засміявся Логан.

Вовчиця фиркнула.

— Добре. Сам напросився.

Логан теж змінився.

Цього разу трансформація не налякала його. Навпаки — тіло ніби саме знало, що робити. За мить замість хлопця на галявині стояв вовк.

Скарлетт рвонула першою.

Логан кинувся за нею.

Вони бігли між деревами, перестрибували через коріння й вибігали на відкриті ділянки лісу. Скарлетт кілька разів різко змінювала напрямок, намагаючись відірватися, але Логан швидко скорочував відстань.

Вона озирнулася.

Логан був уже зовсім близько.

Вовчиця прискорилася.

Логан теж.

Через кілька секунд він майже наздогнав її, але Скарлетт різко звернула вбік і легко вислизнула.

Вона зупинилася попереду й озирнулася з переможним виглядом.

Логан фиркнув.

Скарлетт відповіла таким самим звуком.

— Не радій завчасно, — пробурмотів він, хоча вона все одно не могла почути людських слів.

Вовчиця ніби зрозуміла.

Вона знову рвонула вперед.

Через деякий час обоє втомилися. Вони вибігли на невелику сонячну галявину, де трава була м'якою й високою.

Скарлетт першою опустилася на землю.

Логан ліг поруч.

Кілька хвилин вони просто відпочивали, слухаючи вітер і власне дихання.

Скарлетт посунулася ближче й поклала голову йому на бік.

Логан повернув голову до неї.

Вовчиця заплющила очі.