Ти знаєш?

Чим більше запитань, тим менше відповідей. Чим більше очікувань, тим більше розчарувань. Чим більше бажань, тим більше самотності. І так дійде до сотні, напевно.

     Вийшло так, що я нічого не знаю. Не знаю, де шлях і не знаю, що правильно. Не знаю про що треба говорити, і про що варто мовчати. Я не знаю про що можна мріяти, і про що варто забути. Я не знаю, що треба пам’ятати, як і не знаю, що потрібно забути.

     Що відпускати і що тримати? Чого боятися? Чого очікувати? І на що навіть не розраховувати. Я загубилась. Страшно мати можливість, але не знати куди йти. Кожен з нас може кимось стати, аби знати ким хочемо. Аби знати, що дійсно наше. Тобто, що насправді треба нашій душі, коли вона врешті-решт награється ілюзіями чужого щастя.

    Знаєте…нас не запрошували сюди, ми народилися без згоди. Викинуті на берег життя…

     Чи наближають нас відповіді до свободи. Чи наближають до свободи вони мене? Чи лиш показують мою залежність? А якщо свобода дорівнює самотності? Тоді яка в ній втіха, якщо тобі немає з ким розділити цю свободу? З ким мені ділитися емоціями і думками волі?

     Самотність, самота. Одного дня ти стукаєш до неї в двері. Бо ти всіх покинув, чи спочатку вони тебе? Але справа не  в тому, хто перший. Ми перестали бути теплими один для одного, ось в чому причина. Тепло? Ну, знаєте, розуміння один одного. Тепер про тотальне розуміння можна писати лише казки, а в житті – артхаус про розходження інтересів.

     Коли ти на безлюдному острові, то мрієш зустріти хоч одну живу людину. І ти знаєш, ось ця самотність вимушена. Але коли навколо тебе безліч людей, а поговорити ні з ким…ось це найбільша трагедія людства. Страшно. Це безлюдний острів, і всі навколо тебе сновигають примарами. І жодна людина тебе не хвилює як і ти її. Про що з нею говорити і про що мовчати?

     Може я просто не знайшла свого Сьомого Неба? Але напевно коли знайду, то відчую, щось непримінно відчую.