14. Смертельний блиск золотого піску.

-І все-таки … це мені не подобається, - сказав Латір.

-Плавати на пароплаві? – посміхнувся Акселій. Це, звісно, був жарт. Досвідченому воїну було все одно. Зараз вони підходили до місця, де була золота шахта, поряд було побудовано невелику пристань.  Найближчим часом, коли ще два пароплави розпочнуть здійснювати постійній рейси, тут повинна бути одна з зупинок, щоб усім бажаючим було простіше дістатися до місця, де миють золото.

-Ні, звісно. Те, що я змушений опинитися тут лише із вісьмома людьми, якщо не рахувати Сіллі, та ще й коней доведеться діставати на місці. Не кажучи вже про те, що ми залишаємо столицю у такий час…

-Розумію. – Акселій став серйозним. – Але який в нас вибір? Люди потрібні у столиці, Фісар теж потрібен там, як свідок на двох судах: морському – щодо піратів, та звичайному - щодо … ворогів Сііна Керту. А … тому, що сталося тут, потрібно покласти край. Якщо моїх старателів будуть грабувати та вбивати – ніхто не захоче приїздити мити золото. О, швартуємось…

На березі їх чекав той-таки староста найближчого селища, із яким Акселій вже був знайомий. Тепер той тримався ще більш підлабузницьки. Мабуть, далося взнаки те, що на місцевих мешканців пролився якщо й не золотий дощ, то точно бризки. Хтось приєднався до старателів, хтось, як і радив Акселій з самого початку, став надавати їм послуги – та заробляти на цьому. Та й біля золотої шахти швидко виросло ціле містечко з дерев’яних будинків.

-Майже, як мій заміський табір,  - здивовано сказав Латір. – Нам буде, де поки що жити. Але ви, пане…

-Я переночую на судні, недаремно ж в мене там власні покої. – Шкода тільки, подумав Акселій, що Аратта цього разу залишилася вдома… - А завтра – назад. Ви ж лишаєтеся тут та … переслідуєте тих розбійників.

-Взагалі, це справа місцевої стражі… - пробурчав ватажок, а потім обернувся до старости. – Нам потрібні коні.

-Я зрозумів, - кивнув той. – Скільки?

-Одинадцять.

-Звісно, ми заплатимо, - втрутився Акселій.

-Вони вже тут, панове. Я так і подумав, що, якщо ви приїдете водою… От тільки не чекав, що … судно буде з такою ж машиною. – Він показав на будиночок з високою трубою, з якої ішов дим; машина, що качала воду до шахти, зараз розташовувалася сма тем. – Поїдете просто зараз?

-Перевіримо, як тут справи, люди ватажка Латіра … розмістяться, а потім поїдуть патрулювати місцевість. А ми – відвідаємо місце злочину. Мені поїхати з вами?

Латір на секунду замислився.

-Якщо можеш показати нам – так.

-Отут їх і знайшли. – Староста зупинив коня, та усі спішилися. Акселій, Латір, вдоє його вояків та Сіллі, яку саме Акселій і порадив взяти із собою. Бо вже переконався, що вона розумна, й може порадити щось корисне. До того ж, не соромиться зробити це, якщо її спитати.

-Молоде подружжя, так? – спитав Латір. Вони і так це знали, - з показань охоронців копальні. – Але з ними ще була дитина, так?

-Так, дівчинка, чотирьох років. Її не знайшли, - сказав староста.

-Це не ваші люди? – поставив питання Акселій.

-Ні. З сусіднього селища, воно ось там. – Він показаів рукою.  – Мабуть, десять тисяч кроків. Насправді, широка дорога йде в обхід, мабуть, вони вирішили зрізати шлях, бо їм доводилося нести дитину. Але хтось підстеріг їх…

-Це зрозуміло. Але … якщо комусь було потрібно золото, то куди поділася дитина?  Вона навряд чи потрібна розбійникам. А от увагу привертати буде. Якщо ж її убили, навіщо ховати тіло, коли цього не зробили із дорослими? – здивовано говорив Латір. Акселій кивав, а потім сказав:

-Але ти забуваєш … про ті випадки, що були раніше. Що, як ті, хто покликав стражу, не були першими на цьому місці?

-А … вже були випадки з дітьми, пане? – поцікавився староста. Йому ніхто про це не повідомляв.

-Так, ми знаємо про два. Але обидва далеко звідси. Один – біля табору ватажка Латіра, там дитина загинула. Другий – у Гестрі, там хлопчик вижив, але розповідає, що його «поніс дракон».

-Звідки ви знаєте, що розповідає хлопчик, пане? – здивувався староста, оскільки не чекав, що купець зі столиці буде приділяти увагу таким подробицям. Та ще більше здивувався, почувши відповідь:

-Бо я сам з ним розмовляв. Але не знаю, що це означає…

У розмову втрутився один з вояків:

-Якщо ви гадаєте, пане, що … те, що сталося біля нашого табору, у Гестрі та тут, - справа однієї людини, то в цієї людини має бути добрий кінь.

-Напевно, так. – Дійсно, пішки таку відстань не подолаєш. А водних шляхів біля Гестрі не було, тому човен чи галеру потрібно було виключити. Але проблема була у тому, що вершник обов’язково привернув би увагу у селищі, - це Акселій знав з власного досвіду. До того ж, Сорн точно знав, що таке кінь, та у такому випадку навряд чи розповідав би про дракона.

Тіла, звісно, з цього місця давно забрали, але плями крові біля стежки, у тому числі на великому листі рослин поруч, залишилися. Але тепер можна було біль-менш спокійно говорити. Щоправда, Акселій помітив боковим зором, що Сіллі не брала участі у розмові, навіть до неї не прислухалася, а нахилилася, потім присіла на вприсядки, щось роздивляючись на землі. Але не просто там, де були плями крові, не там, де залишилася прим’ята трава, коли забрали трупи, а у кількох кроках від цього місця, де стежка, якою йшли вбиті, виходила на піщаний грунт. Але … туди вони, здається, не дійшли. Тоді чому ж..? Потрібно буде розпитати. А поки що він знову звернувся до старости, - той бачив тіла на власні очі.