Розділ 28

Розділ 28

Коридори замку, якими Мілош тягнув Раммідору, здавалися нескінченними. Вони минали вартових, які виструнчувалися перед капітаном, наляканих служниць, що притискалися до стін, і вельмож, які з підозрою косилися на дивну пару, на захеканого й червоного від хвилювання капітана з кліткою в руках і служницю у брудній сукні. Зупинилися вони лише перед дверима королівських покоїв.

— Пропустіть мене! — гаркнув Мілош до гвардійців. — У мене новини, які не можуть чекати! Це стосується життя і щастя Його Величності!

Вартові перезирнулися, але, побачивши шалений блиск в очах капітана, без зайвих слів відчинили стулки дверей.

У покоях короля було тепло, навіть душно. У величезному каміні палав вогонь, відкидаючи довгі тіні на гобелени з вишитими батальними сценами та пасторалями. Його Величність король Аквест нервово ходив по кімнаті, тримаючи в руці келих з вином, біля каміна, на пухнастому килимі, сиділа його фаворитка і злякано спостерігала за монархом. А трохи осторонь, у глибокому кріслі, майже невидимий у тіні, сидів Долоран. Він був нерухомий, забинтована рука звисала з підлокітника, і він дивився на вогонь у каміні, й навіть не повернув голови, коли грюкнули двері. Він був глибоко занурений у власні, певно, невтішні думки. 

— Ваша Величносте! — швидко увійшов до королівських покоїв капітан Мілош і вистунчився перед королем Аквестом. — Я прийшов з чудовою новиною!

Він поставив клітку з накритим птахом на невисокий столик біля вхідних дверей. Раммідора теж квапливо присіла в кніксені, опустивши очі в підлогу.

— Мілоше, що сталося? — король різко зупинився. — Ти знайшов злодія? Ти приніс мені мою... е-е-е... річ?

— Ну-у-у... Ні, Ваша Величносте, але мої люди шукають її, ми перевернемо весь палац, але знайдемо! — швидко проговорив капітан. — Проте я приніс вам дещо краще! Дещо, що затьмарить будь-яку втрату!

— Краще? — король злісно примружився. — Що може бути важливішим за те, що в мене вкрали?! Якщо ти прийшов, щоб виправдовуватися, то...

— Дивіться! — вигукнув Мілош і одним театральним рухом зірвав накидку з клітки.

У кімнаті запала тиша, тільки було чутно, як потріскують дрова в каміні.

Щарпуга, налякана різким світлом і шумом, стрепенулася на жердинці. Її крила і хвіст, пофарбовані вином, у відблисках камінного вогню спалахнули насиченим і глибоким багрянцем. Контраст із жовтим тілом був разючим і дуже ефектним. Це виглядало так, ніби пташку охопило яскраве червоне полум'я, що почало пожирати її крила та хвіст.

— О боги, — не стримавшись, захоплено вигукнула Міссі, коханка короля, притиснувши руку до свого пишного декольте. — Вона горить!

Король Аквест повільно підійшов до клітки зі щарпугою, його очі розширилися спочатку від здивування, а потім  майже дитячого захвату.

— Вона червоніє, — прошепотів він, не вірячи власним очам. — Вона справді червоніє! Мілоше! Ти це зробив! Це неймовірно!

— Так, мій королю! — закивав Мілош, розправляючи плечі й задираючи підборіддя. — Я ж обіцяв! Ми працювали над нею не покладаючи рук! Я знайшов... е-е-е... особливий підхід! Вона змінюється поступово, починаючи з крил, як вогонь, що розгорається від вітру! Ще день-два, і вона вся запалає червоним!

Король обійшов навколо клітки, милуючись пташкою.

— Неймовірно! Яка краса! Який колір! — він обернувся до капітана, і його обличчя засяяло. — Мілоше, ти перевершив мої найсміливіші сподівання! Усі мої маги невігласи та нездари, а ти, простий солдат, зробив диво!

— Радий служити королівству і вам особисто, Ваша Величносте! — гаркнув Мілош, ледве стримуючи щасливу посмішку.

— Ти заслуговуєш на нагороду! Найвищу нагороду! — вигукнув король Аквест. Він підійшов до свого столу, дістав із шухляди важкий шкіряний мішечок і жбурнув його Мілошу, й капітан спритно спіймав його на льоту. — Тут сто золотих, Мілоше! І це ще не все! Коли зробиш так, щоб пташка почервоніла повністю, отримаєш у десять разів більше!

— Дякую, Ваша Величносте! — гаркнув втішений капітан.

— Так! Це ще не все! — король зняв із себе масивний ланцюг із золотим орденом у вигляді схрещених мечів і власноруч повісив його на шию капітану. — Я нагороджую тебе Орденом Королівської Довіри! І від сьогодні ти більше не капітан. Ти — полковник Мілош! Я призначаю тебе головою моєї особистої гвардії!

Мілош почервонів від щастя більше, аніж щарпужині крила та хвіст. Він схилився й шанобливо поцілував руку короля, а його самого аж розпирало від радості.

— Я не підведу, мій королю! Я ще й знайду того злодія, я землю буду рити, але знайду!

— Знайдеш, полковнику, я в тобі тепер не сумніваюся! — король схвально поплескав його по плечу, аж раптом погляд його впав на Раммідору, і він запитав. — А це хто?

Раммідора завмерла, а книга в панталонах раптом здалася їй розпеченою сковорідкою...