Розділ 21

Розділ 21

Серце Раммідори ухнуло кудись у п’яти, вона страшенно перелякалася. Зараз Долоран пройдеться між стелажами і точно знайде її! Ховатися далі не було жодного сенсу, та й небезпечно, адже якщо він вирішить, що тут ховається хтось небезпечний, то може вдарити магією чи покликати варту.

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, і повільно вийшла із-за полиць. Вона одразу ж опустила очі додолу, вдаючи із себе перелякану служницю, хоча й вдавати не треба було, бо вона й справді трусилася, як осиковий лист. Книга, захована в панталонах, муляла стегно, нагадуючи про те, що вона певною мірою є злодійкою, і якщо це виясниться, то її точно покарають. І Раммі молилася всім богам, аби книжка ненароком не вислизнула з панталонів. Хоч наче й добре там трималася, але все може бути з її непередбачуваним нещастям.

— Це я, пане, — пробурмотіла вона тихо, присідаючи в незграбному кніксені. — Вибачте. Я не хотіла вас налякати.

Долоран стояв, спираючись на свою палицю, і важко дихав. Його очі, примружені в підозрі, свердлили її колючим поглядом. Чоловік, певно, чекав зустріти в королівській бібліотеці когось більш серйозного, а не перестрашену служницю в брудній сукні та з розтріпаним волоссям.

— Налякати мене? — перепитав він із гіркою та злою насмішкою, і кутик його рота сіпнувся. — Ти надто багато про себе думаєш, дівчисько. Що ти робиш у королівській бібліотеці? Тут не місце для служниць.

— Я прийшла витерти пил, пане, — збрехала Раммідора перше, що спало їй на думку. — Мені наказали прибрати в бібліотеці, тому що...

— Пил? — Долоран саркастично скривився. — Ти брешеш! Сюди ніхто не заходить роками, тому що всі бояться цього кутка, як чуми. Всі придворні знають, що це моя територія, і я не люблю, щоб мені набридали. Маги інколи беруть книги чи фоліанти, але тоді, коли мене тут немає, щоб не дратувати мене. А ти, значить, така смілива, що брешеш мені, не змигнувши оком? Чи ти просто дурна? Іди геть звідси, поки я не наклав на тебе яке-небудь прокляття!

Він махнув рукою, вказуючи на вихід з бібліотеки, й погляд Раммі мимоволі зачепився за неакуратну пов'язку на його долоні, де проступала кров. Дівчина раптом, забувши про страх і про свою роль дурепи-служниці, інстинктивно подалася вперед. Її лікарська натура, яку неможливо було викорінити жодними засобами, взяла гору й проявила себе. 

— Пане, у вас кров, — вирвалося в неї, і голос зазвучав не перелякано, а стурбовано. — Пов'язка накладена неправильно, вона перетискає судину. Дозвольте, я вам допоможу, вам одразу стане легше і не так боляче! Я колись працювала лікаркою і вмію це робити...

Вона ступила крок до чоловіка й простягнула руку, щиро бажаючи допомогти, спробувати зупинити кровотечу, полегшити його страждання...

— Не підходь! — гаркнув Долоран із такою ненавистю в голосі, що Раммідора аж відскочила від нього.

Він гордо випростався, і в його погляді спалахнула вже справжня ненависть. Раммі розуміла, що це ненависть не до неї особисто, а до того, що вона побачила. Долоран ненавидів свою слабкість, свій біль та страждання, але найбільше він ненавидів, коли його жаліли.

— Яке тобі діло до моєї крові?! — прошипів він гнівно, притискаючи поранену руку до грудей. — Чого витріщилася? Думаєш, мені потрібна допомога якоїсь брудної служниці?

— Я просто хотіла.., — почала було Раммідора, але він не дав їй договорити.

— Геть! — крикнув роздратовано Долоран. — Забирайся звідси! І щоб духу твого тут не було! Якщо я ще раз побачу, що ти вештаєшся тут і пхаєш свого носа куди не слід, я накажу покарати тебе!

Раммі дивилася на чоловіка, і все-таки всередині себе жаліла його. Дуже жаліла, хоч в не показувала цього. Адже обличчя Долорана, незважаючи на гнів та хвилювання, було блідим, як у мерця, а очі горіли лихоманковим вогнем. Це був погляд загнаного вовка, який воліє померти на самоті, зализуючи рани, аніж дозволити комусь наблизитися.

Раммідора зрозуміла, що будь-яке слово зараз буде зайвим, і цей впертюх не прийме допомогу, бо він замкнувся у своєму болю, як у фортеці.

— Вибачте, пане, — прошепотіла вона, низько опустивши голову.

Дівчина розвернулася, притискаючи руку до стегна, щоб притримати заховану книгу, і кинулася до дверей. Вона швидко йшла, відчуваючи спиною важкий погляд Долорана, повний злості й відчаю.

Вискочивши в коридор, Раммідора притулилася до стіни й важко задихала несхвально похитала головою. У неї перед очима все ще стояв Долоран, самотній та змучений болем чоловік, який щойно прогнав єдину людину, котра хотіла йому допомогти.

Раммідора зітхнула, поправила поділ сукні і, кинувши останній погляд на двері бібліотеки, звідки вже не чулося жодного звуку, швидко пішла коридором. Їй треба було поспішати, бо капітан Мілош, напевно, вже чекав її, і сильно запізнюватися не варто...