Розділ 17

Розділ 17

Капітан Мілош, який саме збирався схопити дівчину й розвернути до себе, на мить завмер. Його рука повисла в повітрі, а на обличчі з'явився переляк.

— Що це?! — вигукнув він, вказуючи на червону пляму на грудях птаха. — Ти бачила? Вона червоніє!

Він різко розвернув Раммідору до себе, схопивши за плечі, і його очі горіли вже не хіттю, а переляком і злістю.

— Що ти зробила? Ти відьма? Чому пір'я у пташки змінило колір?! Ану, зізнавайся! 

Раммідора зрозуміла, що це момент, який треба ловити і викручувати на свою користь. Слід було йти ва-банк.

— Я не знаю, пане капітане! — вигукнула вона, але потім, ніби осяяна здогадкою, додала вже впевненіше. — Але вона відчуває! Вона відчуває доброту!

— Яку ще доброту? — гаркнув Мілош, сильніше і боляче стискаючи її плечі.

Раммідора скривилася від болю, і в цю ж мить щарпуга в клітці тривожно запищала, а червона пляма на її грудях почала стрімко бліднути, знову стаючи жовтою.

— От, бачите! Подивіться! — скрикнула Раммідора, вказуючи пальцем на клітку. — Погляньте, вона знову жовтіє! Вона відчуває, що мені боляче! Вона лякається, коли лякаюсь я, або коли мені роблять боляче!

Капітан Мілош ошелешено поглянув на птаха. Пляма дійсно зникала, і він розгублено послабив хватку, переставши трясти дівчину за плечі. 

— Не може бути, — пробурмотів чоловік.

Раммідора вирвалася з його рук і відскочила до стіни, далі продовжуючи переконувати чоловіка у своїй версії пояснення цього незвичайного випадку.

— Це правда, пане Мілоше! — швидко заговорила дівчина, імпровізуючи на ходу. — Моя бабуся казала, що чарівні птахи відчувають душу. Я, правда, не знаю, що це за пташечка, але ж бачу, що чарівна, адже така гарнюня і не схожа на жодних інших, які живуть в нашому королівстві, — збрехала дівчина. — І коли ви мене схопили за плечі, то й вона злякалася. А коли я просто дивилася на неї з добром, захопилася її красою, то вона почервоніла! Зраділа!

— А отже, — продовжив логічний ланцюжок Мілош, роздумуючи над своїм. — Якщо я хочу, щоб вона стала повністю червоною для нашого короля, то…

— Ви не повинні мене чіпати! Навпаки, всіляко догоджати!

Це звичайно, вже був трохи перебір, але Раммі розуміла, що півмірами таких людей не зупиниш. Або все, або нічого. 

Капітан Мілош перевів погляд із дівчини на пташку і назад, його обличчя скривилося. З одного боку, в його руках була служниця, яку він бажав вкласти в ліжко, а з іншого — чарівна пташка, жовта щарпуга, котра, як він побачив, може червоніти, і це обіцяло йому безмежну милість короля Аквеста, золото й владу. Вибір був очевидним, адже жінок у нього ще буде чимало, а щарпуга одна. 

Він зробив крок до Раммідори, і дівчина втиснулася в стіну.

— А якщо я просто змушу тебе? — просичав він.

— Тоді вона помре від страху! — випалила Раммідора. — Або назавжди залишиться жовтою! Ви ж бачили! Як тільки ви почали мені погрожувати, тоді й колір зник!

— А раптом справа не в тобі? Будь-хто добрий, якщо в доброті справа, може прийти й посюсюкати з цією пташиною, і вона стане червоною! — заперечив капітан Мілош, роздумуючи. 

— Напевно, біля неї за все її життя бувало чимало добрих людей, — знизала плечима Раммі, розуміючи, що її пояснення дуже хиткі, але інших у неї не було. — Так, я не сумніваюся, що велика кількість людей бувала біля неї, але почала червоніти вона тільки чомусь поруч зі мною! Можливо, моя доброта інша? Не така, як у всіх? Я сама не розумію чому, але пір'я у пташечки й справді змінило колір. А ви ж хочете догодити королю Аквесту, адже щойно сказали, що це його чарівна пташка?!

Цей аргумент влучив у ціль. Капітан Мілош і справді хотів догодити Його Величності й вислужитися перед ним. І це було сильніше за будь-яке інше бажання, навіть перевищувало його брудну хіть.

Капітан Мілош злісно й важко зітхнув, і, свердлячи Раммідору поглядом, повним злості й розчарування, відступив від неї на крок.

— Добре, — нарешті промовив він. — Добре, Маруда тебе забирай! Якщо ця клята курка реагує на тебе саме так, то… Так тому й бути!

Він підійшов до столу, взяв перо й шматок паперу і швидко щось написав.

— Ти будеш приходити сюди щодня, — він тицьнув у її бік пером. — Вранці і ввечері. Будеші сидіти біля клітки, сюсюеати, розмовляти з нею, співати, танцювати, мені байдуже, що робитимеш! Але головне, ти зробиш так, щоб ця пташка стала повністю червоною! Даю тобі тиждень!

— І ви мене не чіпатимете? — перепитала Раммідора, все ще не вірячи в свою удачу, що їй вдалося перехитрити чоловіка.

Капітан Мілош криво посміхнувся, хоча очі його залишалися злими й холодними.

— Поки пташка червоніє, ти будеш недоторканна, як королівська скарбниця. Тобто, я й пальцем до тебе не доторкнуся, щоб не злякати, як ти кажеш, цю магію. Але, — він зробив загрозливу паузу, — якщо вона не змінить колір до кінця тижня, або якщо ти спробуєш мене обдурити, то я віддам тебе своїм солдатам у казарму на потіху. Зрозуміла?

— Зрозуміла, пане капітане, — Раммідора схилила голову, ховаючи полегшення, яке з'явилося на її обличчі.