Вдома

На підйомі Радим тримався за Тихомирову руку. Ступав повільно, вибираючи сухіші на вигляд місця, але земля й там була мокра. Тихомир підставив ногу поперек схилу й почекав, поки хлопець переступив на твердішу смугу.

Біля поваленої вільхи Радим повернув голову до кореневої груди. Тихомир теж глянув туди: зі стежки було видно тільки темну землю й переплутане коріння. Вони минули дерево, не зупиняючись.

На відкритому місці вже не доводилося ховати обличчя від дощу. Накид притискався до плечей, час від часу з нього капало Радимові на рукав. Хлопець струсив воду, тоді взявся за Тихомирову руку знову.

— Любава вдома? — спитав він.

— Побачимо.

Біля другого вона вийшла назустріч із-під того самого накриття. Спинилася перед Радимом, оглянула його сорочку й підгорнуті рукави.

— Мирко сказав, що знайшли.

Радим глянув на неї, але нічого не відповів. Любава піднесла руку до його плеча й опустила, коли хлопець посунувся ближче до Тихомира.

— Він чув нас, але після тієї історії боявся озватися, — сказав Тихомир.

Любава глянула на хлопця.

— Налякала я тебе.

Радим притримав Тихомирову руку обома долонями.

— Ви додому?

— Додому, — сказав Тихомир.

Вона відступила від виходу. Радим пройшов повз, притримуючи край сорочки, щоб не зачепився за лаву. Тихомир кивнув Любаві й пішов за ним.

До першого йшли без поспіху. Радим одного разу спинився, витрусив воду зі взуття й знову взяв його за руку. Тихомир не підганяв: бачив кожен його крок.

Добрава сиділа в хаті біля відчинених дверей, звідки було видно стежку. Почула їх раніше, ніж Тихомир побачив її: кухлик стукнув об стіл, і вона подалася вперед на ослоні. Радим відпустив руку й рушив до неї.

— Не біжи, — сказала Добрава. — На порозі слизько.

Хлопець переступив поріг і спинився біля лави. Добрава взяла його за плече, притягнула ближче й провела долонею по спині. Тихомир зняв накид, поклав мокрим боком назовні на край огорожі й теж увійшов до хати.

— Мирко вже був, — сказала вона, не відпускаючи Радима. — Я вас чекала.

— У Милки пересиділи.

Добрава глянула на сорочку.

— Бачу. Тобі тепер і рук не знайти.

Радим показав долоні з підгорнутих рукавів. Вона відпустила його плече, але ще потримала за зап’ясток, перевіряючи пальцями мокрий край тканини.

— А твоя де?

— У Милки сохне.

— Добре. Сідай.

Він сів на лаву. Тихомир узяв ослін і поставив поруч із Добравою; вона забрала ногу з проходу, лишаючи ліву витягнутою під столом. Крізь відчинені двері було видно, як вода зі стріхи збирається в заглибині біля стіни. Поліна лежали далі під накриттям.

— Гребінь віддав? — спитала Добрава.

— Віддав.

Тихомир сів. Радим поклав руки на коліна й дивився на кухлик перед Добравою. Надворі зашуміло листя від пориву вітру; хлопець підняв голову, але лишився на місці.

— Як Мирко каже чекати, чекай, — сказав Тихомир.

— Я думав, він наздожене.

— Він тебе не бачив.

Радим опустив очі й кивнув. Добрава взяла зі стола недошиту сорочку й потягнулася до кошика з полотном, але не дістала й озирнулася до Тихомира. Хлопець уже встав із лави.

— Я подам.

Довгий рукав сповз на долоню. Радим підгорнув його вище, взяв кошик обома руками й поставив перед Добравою.