Під дахом

У дворі Милка поставила Радима під накриття й розгорнула мокрий згорток. Гребінь поклала окремо на лаву, полотно розправила поруч, тоді повернулася до хати. Радим лишився біля Тихомира, тримаючи руки біля боків; зі згину рукава на пальці стікала вода.

Мирко нахилився й витягнув із Радимового взуття травину, що застрягла біля краю. Поклав її на землю й глянув на дорогу.

— Я в перший. Добрава вже чекає.

— Через другий скажи, — відповів Тихомир. — Що знайшли. Ми тут побудемо й разом вернемося.

— Скажу.

Мирко випростався. Він довго стояв у мокрій сорочці; Милка, повернувшись із хати, поклала суху річ на лаву й простягнула йому вовняний накид, який зняла біля дверей. Мирко накинув його, поправив на плечах і рушив до стежки.

Тихомир дивився, поки той увійшов у вільшину. Потім обернувся до Радима. Хлопець переступав з ноги на ногу, притискуючи лікті до себе.

— Ходімо всередину, — сказала Милка.

Вона взяла з лави сорочку. Тихомир провів Радима до дверей і лишився під накриттям; зняв свій накид, струсив воду й розвісив так, щоб мокрий край не лежав на землі. Коли Милка вийшла з Радимовою мокрою сорочкою, він посунув накид, звільняючи їй місце. Вона повісила сорочку поруч і поклала гребінь на сухий шмат полотна.

Радим з’явився у дверях у завеликій сорочці, що закривала йому руки. Милка забрала гребінь і покликала Тихомира всередину. Він увійшов слідом за хлопцем; Радим намагався загорнути рукав, але край одразу розгортався. Тихомир присів, підвернув його вище зап’ястка й простягнув руку по другий.

— Тепер спробуй.

Радим зігнув пальці, торкнувся долонею лави. Милка підсунула ослін і показала на край сорочки, що звисав майже до взуття.

— Під пояс забери. Бо станеш на нього.

Хлопець підібрав полотно. Тихомир допоміг притримати складку, поки Радим стягував шнур; коли той сів, коліна вже були вільні.

Милка принесла кухоль. Радим узяв його обома руками, трохи випив і поставив поруч, не випускаючи ручки. Тихомир сів на край лави. Холодне взуття ще стискало пальці, але тут принаймні не треба було шукати місце для кожного кроку.

— Страшно було? — спитав Тихомир.

Радим подивився в кухоль.

— Було.

Тихомир поклав долоню йому на плече. Хлопець посидів так, тоді відпустив ручку кухля.

— Ти вже давно там сидів? — спитала Милка.

Радим знизав плечима.

— Як почало лити.

— Нікуди більше не йшов?

— Ні. Тільки за дерево.

Милка провела пальцем по зубцях гребеня, знімаючи клаптик мокрої нитки. Радим простежив за її рукою.

— Я ж поросят не побачив.

— Наступного разу покажу, — сказала Милка. — Тепер посидь, перепочинь.

Він посунувся з краю ослона трохи глибше. Тихомир сперся ліктями на коліна; краплі з бороди впали на сорочку. Милка сіла поруч із гребенем у руках, і якийсь час вони тільки слухали дощ за відчиненими дверима.

Дощ ослаб. Тихомир підійшов до дверей: у дворі окремі краплі вже лишали кружальця на поверхні калюжі, а край поля було видно виразніше. Він вийшов до початку стежки й подивився на спуск. Вода ще бігла вздовж нього, але не перекривала твердіші місця збоку.

Коли повернувся, Радим стояв біля лави й ще раз загортав рукав.

— Підемо? — спитав хлопець.

— Підемо. Тільки тепер поруч.

Радим кивнув. Тихомир забрав накид з-під накриття, а Милка провела їх до краю двору. На мокру сорочку біля входу хлопець глянув уже після того, як переступив калюжу.

— Вона тут лишиться?

— Висохне — заберете, — сказала Милка.

Радим подивився на завеликі рукави й притиснув їх до боків, проходячи між Тихомиром і стіною.