Людей видно

З поля ще тягло дощем, але під вільхами вже можна було говорити, не надриваючи горла. Вода збиралася в слідах на стежці; Тихомир перестав обходити калюжі, коли відчув, як мокре взуття холодить пальці. Милка зупинилася біля стовбура й подивилася, де його легше обійти.

— Радиме! — покликав Тихомир.

Він почекав. Було чути, як Мирко відсунув гілку й ступив із дороги, та відповіді не було. Тихомир підійшов ближче до кореневої груди.

Милка обійшла дерево знизу. Мирко рушив за нею, але вона показала на просвіт між гілками з другого боку.

— Там теж глянь.

Мирко нахилився, розсунув мокре листя й зайшов далі. Тихомир лишився біля стежки: бачив Милчину спину, коли вона переступала через низький корінь, потім тільки плече між гілками. Вона присіла й більше не рухалася.

— Милко?

Вона обернулася й коротко махнула до себе. Тихомир зійшов зі стежки, обминув тонку вільху й, притримуючись за стовбур, спустився до неї.

Радим сидів у заглибині за грудою землі, підтягнувши коліна. Від стежки його закривало коріння; з відкритого боку дощ усе ще діставав до плечей. Сорочка потемніла, до краю взуття прилипла мокра трава. Обома руками він тримав згорток і дивився на Милку.

— Я тут, — сказала вона. — Бачиш мене?

Радим кивнув і підвів очі до Тихомира. Той зупинився на краю заглибини, лишаючи місце для виходу.

— Не забився? — спитав Тихомир.

Радим похитав головою. Мирко з’явився з іншого боку, нахилив гілку й завмер, коли побачив хлопця.

— То ти тут.

Радим притиснув згорток до живота. Губи ворухнулися, але Тихомир не розчув і присів ближче, опираючись рукою на корінь.

— Що?

— Я чув.

— Як кликали?

— Спершу дощ. Потім вас.

Мирко відпустив гілку, й вона струснула воду йому на плече.

— Чого ж не відповів?

Радим подивився повз них туди, де мала бути стежка.

— Любава казала: кличуть і не свої.

Тихомир глянув на Милку. Вона стояла так, щоб Радим бачив її всю; підняла руку, але не схопила його.

— Підеш зі мною?

Він посунувся вперед і вперся долонею в землю. Милка подала руку; Радим узяв її й підвівся, тримаючи згорток другою. Тихомир відступив, а Мирко притримав гілку над виходом.

— Тут став ногу, — сказав він. — На корінь.

Хлопець переступив і став поруч із Милкою. Тихомир взяв його за лікоть, коли на мокрому схилі з’їхала підошва, й почекав, поки він знайшов опору. Радим розгорнув край полотна.

— Гребінь цілий. Я його беріг.

Милка глянула на річ і простягнула вільну руку.

— Дай. Тобі ж триматися треба.

Радим віддав згорток. Тихомир відпустив його лікоть, коли хлопець міцніше взявся за Милчину руку. Мирко вийшов на стежку першим і нахилив останню гілку, пропускаючи їх.

— Ти від дощу сюди зійшов? — спитав Тихомир.

— Тут менше дуло. Я думав, Мирко мене побачить.

— Він і пройшов.

Радим опустив голову. Тихомир поправив йому край сорочки, що зачепився за коріння, й ступив слідом, не кваплячи його на підйомі.