За стовбуром

На спуску Мирко показав, де востаннє бачив Радима. Тихомир зупинився на мить і подивився вниз: стежка повертала за тонкими вільхами, з поля її продовження не було видно. Мирко вже стояв унизу, притримуючи гілку для нього.

Вони дійшли до третього хутора. Милка повернулася до двору з боку дерев саме тоді, коли Тихомир переступав калюжу біля входу. На мокрому вовняному накиді лежали кілька прилиплих листків; вона зняла один із плеча й показала назад.

— Там до краю пройшла. Ніде не побачила.

— Ми теж дорогою не зустріли, — сказав Мирко.

Милка глянула на Тихомира, потім перевела погляд на стежку. Дощ уже не закривав усе попереду: між поривами було чути, як вода стікає з накриття на землю.

— У дворі й за хатою дивилася, — сказала вона. — До того повороту теж доходила.

— За повалене дерево заходила? — спитав Мирко.

— З цього боку. Далі ні.

Вона показала, звідки підходила. Тихомир глянув туди: висока груда землі при корінні стояла поперек погляду, закриваючи низьке місце за собою.

— Він міг там перечікувати, — сказав він.

— Я кликав і звідти, — озвався Мирко. — Як вертався.

Тихомир поправив край накиду, щоб не тягнув за шию.

— Любава перед виходом розказала йому, як у лісі кличуть своїм голосом. І щоб не відповідав.

Милка насупила широкі темні брови.

— Він це чув?

— Питав, чи голос зовсім як у своїх, — відповів Мирко.

Вона подивилася на коріння й рушила до виходу з двору.

— Ходімо глянемо з другого боку.

Тихомир пішов поруч. Мирко показав місце, де зупинявся й кликав; Милка минула його, дивлячись нижче, туди, де стовбур відходив убік від стежки. Тихомир відвів мокру гілку й пропустив її вперед.