Звістка

Коли тільки почало лити, Тихомир допоміг Добраві перейти до хати. Вона відклала шиття, встромивши голку в латку; він заніс сорочку, кошик із полотном і кухлик із водою до хати. Тепер прибирав решту полін під стріху, щоб не мокли. Почув кроки, поклав оберемок і озирнувся: на стежці стояв сухорлявий чоловік із другого хутора, мокрий накид злипся на плечах.

— Що там? — спитав Тихомир.

— Мирко кличе. Радим до Милки не дійшов.

Чоловік дивився на нього, важко дихаючи, й стягував із голови мокрий край накиду.

— Він із Мирком ішов?

— Наперед пішов. Мирко за ним, а в третьому його нема. Милка шукає біля двору.

— Коли?

— Як дощ почався.

З хати скрипнув ослін. Тихомир озирнувся до відчинених дверей: Добрава підсунула праву ногу під себе, щоб устати, але ліву лишила витягнутою; взялася за край ослона, тоді відпустила й сіла рівно.

— Іди, — сказала вона. — Я тут.

— Якщо вернеться…

— Буде кому зустріти. Іди вже.

Тихомир узяв вовняний накид із хати. Поки закріплював його біля шиї, сусід переступив під стріху, залишаючи темні мокрі сліди. Добрава показала з хати на вільний ослін біля дверей.

— Сядь. З тебе й так уся вода тут.

Тихомир вийшов на стежку. Накид одразу потягнуло вбік; він притиснув край ліктем і пішов швидше. Зранку Радим показав гребінь, спитав про Милку, дочекався дозволу. Тихомир пам’ятав його долоню біля виходу й сказані слова: до Мирка, а далі разом.

Тепер треба було дізнатися, де вони розійшлися.

Біля другого хутора Мирко вийшов назустріч із-під накриття. Світле волосся потемніло від води, сорочка прилягла до довгих рук. Він показав у бік поля ще до того, як Тихомир устиг спитати.

— Там його востаннє бачив. На спуску. Потім дощ ударив, я пройшов до третього — ніде нема.

— У дворі дивилися?

— І в хаті. Милка ще за хату ходила. Я на стежку вертався. Вона лишилася шукати, я прийшов сюди, щоб покликати тебе.

Тихомир глянув на поле. Дощ тепер падав рівніше, але край дерев усе ще розпливався за ним. Мирко вже рушив до виходу; Любава наздогнала їх біля лави.

— Він не вертався, — сказала вона. — Я тут була весь час.

Тихомир спинився.

— А чого сам пішов?

— Я казав зачекати, — відповів Мирко. — Він вирішив, що наздожену. Сокиру відклав і вийшов за ним.

Любава взялася за край лави. Її довга коса лежала на плечі, суха тільки біля шиї; на полотні над ліктем розповзалася пляма від дощу.

— Ми перед тим про ліс говорили. Я розказала одну історію.

— Яку?

— Як чоловіка материн голос кликав. Матері там не було. Радим усе питав, чи це в Пралісі, чи може голос бути як у своїх.

Мирко повернув голову до неї.

— Ти сказала: не озиватися.

— Так переказували. Не я бачила. Та жінка теж від когось чула… Я не думала, що він сам піде.

Тихомир помовчав. Під накриттям вода капала з Миркового рукава на землю біля лави. Дитина могла сховатися від дощу; вони проходили й кликали, але це ще не означало, що її там не було.

— Де саме ти дивився? — спитав він.

— Стежкою. По боках, де видно. Милка — коло їхніх хат. Я покажу.

Тихомир кивнув. Любава відступила від виходу, пропускаючи їх. Вони пішли через поле; Мирко попереду, Тихомир за ним.