Не прийшов

Радим обернувся ще раз перед спуском до вільшини. Мирко підняв руку, показуючи, щоб зачекав, але хлопець уже ступив за край поля. Його голова на мить з’явилася між гілками й зникла. Мирко перейшов на біг.

Дощ ударив навскоси, просто в обличчя. Він опустив голову, затулив очі долонею й сповільнився тільки на спуску, де підошва ковзнула по мокрій землі. Унизу стежка повертала між стовбурами; за поворотом нікого не було.

— Радиме!

Мирко прислухався й рушив далі. Вода стікала з волосся за комір, мокре листя липло до щоки, коли він відхиляв гілки. Ще раз покликав, тепер голосніше, й подивився між деревами з обох боків стежки. Було видно тільки ближні стовбури й траву під ними.

Біля останнього повороту лежала стара вільха. Мирко переступив через тонку гілку; далі стовбур ішов убік від стежки, до вивернутої груди землі й коріння. З-за неї тягнуло вітром, листя на сусідніх деревах виверталося світлим боком. Мирко витер обличчя рукавом і глянув уперед: між гілками вже було видно край даху Милчиної хати.

Він наддав кроку. Радим мав уже дістатися до Милки.

У дворі вода збігала з накриття суцільною завісою. Милка саме підбирала залишений біля стіни одяг. Притиснула його до себе й відступила від краю даху, коли побачила Мирка.

— Радим в хаті? — спитав він.

Милка глянула за його плече.

— Ні. Ви разом ішли?

— Він трохи попереду. Я думав, уже тут.

Милка поклала одяг під накриття й підійшла до виходу з двору. Мирко ще раз оглянув місце біля стіни, тоді зазирнув за ріг хати. Під стріхою лежало кілька полін; між ними й стіною нікого не було.

— Тишком в хату забіг?

Милка зайшла в хату. Мирко чув, як покликала Радима всередині. Тоді повернулася до Мирка.

— Не приходив. Коли він від тебе пішов?

— Щойно. Сокиру відклав і за ним. На спуску ще бачив.

Він знову глянув на вихід. Якби Радим ішов тією самою стежкою, вони мали б зустрітися тут, під дахом, і Мирко вже сказав би йому, що не слід було бігти наперед. Милка переступила калюжу й повернула за хату. Мирко пішов до краю двору.

Він кликав із того місця, де підхід виходив із дерев. Потім пройшов назад до найближчого повороту, дивлячись уздовж стежки. Дощ бив по листю так густо, що доводилося чекати між поривами й кликати знову. Попереду нікого не з’явилося.

Милка повернулася з другого боку хати. З кінців її темно-русявого волосся крапало на плечі; вона стягнула мокрий край одягу з передпліччя й стала поруч.

— За хатою теж нема. Він не міг вернутися?

— Я б зустрів...

Мирко сказав це й озирнувся на вільшину. На спуску він бачив Радима, далі — тільки порожній поворот. Його власні сліди вже наповнювала вода.

— ... якщо повернувся стежкою, — додав він.

Милка подивилася вздовж краю дерев.

— Я ще тут пройду.

— Я в другий. Треба у Тихомира глянути.

Мирко повернувся до стежки. На спуску не біг: ставив ноги там, де ще тримався ґрунт, і притримував гілки перед собою. Біля поваленої вільхи спинився, покликав із боку стежки й почекав. Дощ шумів над головою; за високою грудою коріння нічого не було видно. Мирко рушив угору до поля, раз по раз озираючись.

У другому хуторі Любава стояла під накриттям біля лави. Побачивши Мирка одного, стурбуваного, поставила кухоль на лаву.

— Що сталося?

— Радим загубився. У Милки його нема.

Вона відступила, звільняючи місце під дахом, але Мирко лишився на краю. Із хати вийшов сухорлявий чоловік; почувши Радимове ім’я, підійшов до них.

— Треба в перший, — сказав Мирко до нього. — Поклич Тихомира сюди. Радим пішов до третього, а там не з’явився. Милка вже шукає.

Чоловік глянув у бік поля, тоді повернувся до хати й за мить вийшов із вовняним накидом. Накинув його на плечі й рушив стежкою до першого. Мирко провів його поглядом, віджав мокрий край сорочки й обернувся до Любави.

— Ти після нас його тут не бачила?

Вона похитала головою.

— Ні. Думала, ти наздогнав.

Мирко взяв із лави кухоль, зробив ковток і поставив назад. Потім знову подивився на стежку з першого хутора.