Трохи вперед

Мирко правив сокиру на лаві під накриттям. Почувши кроки за спиною, спинив брусок і обернувся. Радим уже стояв біля лави. Від швидкої ходи волосся над його вухом стирчало, а рука лежала на невеликому згортку під поясом.

— До Милки йдеш? — спитав Мирко.

— Гребінь віднести, на поросят подивитись. Тихомир сказав просити тебе зі мною.

Мирко глянув на лезо. Зранку збирався рубати дерево, але сокира затупилася; лишалося доправити край.

— Піду. Оце доправлю, і підемо.

Радим сів на вільний край лави, притримуючи згорток. Мирко знову провів бруском по лезу. Любава вийшла з хати з кухлем і спинилася біля них.

— Уже сам до третього?

— Зі мною, — сказав Мирко.

— Я там був, — додав Радим. — Дорогу знаю.

Любава поставила кухоль на лаву й подивилася на темний край вільшини за полем.

— Учора якраз про ліс говорили. З лісу чоловіка одного кликали. Він ішов, а попереду все чув матір.

— Вона теж ішла? — спитав Радим.

— Вдома була. Він сам казав: лишив її біля печі, а тут чує, ніби вона за деревами. І так близько, що от-от побачить.

Мирко повернув сокиру другим боком. Радим уже не крутив згортка, тільки тримав долоню поверх нього.

— І побачив?

— Ні. Трохи пройде — знову кличе. Зверне туди, а там нікого. Тоді вже з другого боку чути.

— То він сам розказував? — спитав Мирко.

Любава похитала головою.

— Не мені. Сусідка від когось чула. Я вже й не пам’ятаю, від кого.

Вона взяла кухоль і відпила. Радим почекав, поки опустила його.

— Це в Пралісі?

— Казала — в лісі. Може, й там.

— А якби він озвався?

— Отож і кажуть: не озивайся. Навіть коли голос наче свій.

Брусок завмер над лезом. Мирко звів очі на Любаву.

— Любава, ти хоч знаєш, чи він додому вернувся?

— Вернувся. А як саме — не розказували.

Радим подивився на Мирка.

— Ми ж туди не йдемо?

— Повз Праліс? Та ні. Нашою стежкою підемо.

Мирко відклав брусок і взяв ганчірку, щоб витерти сокиру.

Радим підвівся. Перевірив згорток під шнуром і пройшов до виходу з двору. Мирко обтер лезо й озирнувся.

— Ти куди?

— Трохи вперед. Ти ж зараз ідеш.

— Зачекай мене тут.

Радим уже переступив через край двору. З поля раптом ударив вітер, зашуміло листя над огорожею. Хлопець обернувся, показав рукою на стежку й щось відповів; Мирко почув тільки останнє слово — «наздоженеш».

Мирко поклав сокиру й ганчірку на лаву.

— Радиме, стій!

Хлопець підняв долоню, не спиняючись. Мирко швидко обійшов лаву й вийшов слідом. Радим був попереду, ще на відкритому місці; згорток під його рукою видно було щоразу, коли він повертався боком.

Мирко наддав кроку. За спиною стукнув об лаву кухоль, а перші краплі вдарили в суху землю стежки.